Особливості українського традиціоналізму

А. К. Бичко, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого

Однією з найпомітніших ліній у світоглядній орієнтації культури та й всього соціального життя європейської культури в цілому стала ідея тотального заперечення традиціоналізму. І якщо Західна Європа від цього «виліковується» десь після другої світової війни, то на шостій частині земної кулі ще довго лунав заклик — «весь мир... мы разрушим до основанья... кто был ничем, тот станет всем». І лиш з відродженням державності в Україні помітними стали протилежні тенденції. Варто звернути увагу на них, як на світоглядні носії національної самосвідомості, без яких неможливе становлення самої державності.

Найпомітнішими ідейними засадами цього традиціоналізму є концепції фольклорності, релігійності, селянськості. Якщо з першим положенням цілком можна погодитися, поскільки саме в народній культурі збереглися національні найвищі цінності, в першу чергу морального порядку (для їх виявлення можна звернутися не тільки до билинно-казкової творчості народу, до дум, як епосу його, нарешті до творчості Т. Шевченка), поскільки, так би мовити, «офіційна» культура повністю була підпорядкована колонізаційним пануючим режимам, то щодо двох інших тенденцій варто все ж поставитися з осторогою. На відміну від Польщі та Росії, в Україні з давніх часів існувала конфесійна толерантність. Адже, якщо для Польщі державною релігією завжди був католицизм, в Росії — православіє, то на українських землях, починаючи з поганських вірувань, пізніше так званого двовір’я, і греко-католицької та римо-католицької церкви — всі ці конфесії тією чи іншою мірою були виразниками національної ідентичності. Варто лише згадати «Острозьку війну» (1600 р.) Семена Пекаліда, «Роксоланію» Фабіана Кленовича (1545-1602), «Дніпрові камені» Яна Домбровського (кінець ХVІ — початок ХVІІ ст.), де автори-католики українські прославляють латинською мовою у Європі свою землю.

Відносно такої традиційної риси, яку люблять приписувати українській культурі, як селянськість, то з цим жодною мірою не можна погодитися до кінця. Це правильно було в контексті тих народницьких ідей, які були сформульовані діячами середини ХІХ ст., починаючи від «Руської трійці» і до «Кирило-Мефодієвців» включно. З кінця ж ХІХ ст. історичні та археологічні дані, як і творчість українських письменників (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко та інші), визначає українську культуру як міську. Адже ще в давні часи трипільської культури відомо, що на землях України були великі міста, араби називали Русь «Гардарік» — «країною ста міст». Та й культура розвивається, починаючи з ремісництва та літописання саме з міст, не говорячи вже про те, що ніколи не згасала шкільна освіта і визначні досягнення в мистецтві, літературі, філософії епохи становлення національної самосвідомості — епохи Бароко (ХVІ — ХVІІ ст.) та козацької державності, де вперше були сформульовані концепції української політичної культури (Йосип Верещинський (1532-1599), Станіслав Оріховський (1513-1566), Пилип Орлик (1672-1742)).

А от такі традиційні ментальні особливості як кордоцентризм (орієнтація на внутрішні переживання), антеїзм (жіноче начало, чітко виражене в українській культурі, починаючи з часів Трипільських «мадон»), індивідуалізм (на відміну від общинно-«хорового», за виразом акад. Д. Ліхачова, начала російської культури), поліфонізм, недостатньо реалізовані в масовій свідомості і потребують подальшого поширення.