Особистісна інтеграція як умова відповідальності

М. І. Савіна, Інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН України

Інтеграція — це процес, у якому, виходячи з протилежних імпульсів і прагнень, можна досягти відносної ментальної єдності [7], вважає Д. Олпорт. Сутністю інтеграції є множинність в одному [7], інтеграція є не реальністю, котру людина чи людство загалом одержує готовою, а скоріше життєвим завданням. Інтегрована особистість вважається зрілою особистістю, а щодо зрілої особистості — то це людина, яка бере відповідальність передусім за себе. Відповідальна за себе особистість здатна відповідати за власні психічні процеси, оскільки вона може їх розвивати, тренувати і контролювати, за власну поведінку та дії. По-друге, відповідальна особистість — відповідальна за близьких, родину та сфери соціального життя, в які вона задіяна в своїй життєдіяльності.

Звичайно ж, досконалої інтеграції досягти дуже важко і стати відповідальним — теж, але за умови, що людське існування полягатиме в постійному перетворенні себе, можна досягти індивідуації, самоактуалізації, усвідомити Самість, досягти самореалізації та досягти особистісної гармонії зі своїм «Я» і світом.

Питаннями гармонії, індивідуації, самоактуалізації займалася низка видатних психологів. Серед них згадаймо найяскравіших у висвітленні даного питання.

У власній теорії К. Юнг брав за основу архетипічну ідею гармонії, єдності протилежностей [5; 6]. Принцип полярності означає, що кожному бажанню, функції, настанові відповідає певна протилежність. Між такими рисами, як маскулінність і фемінність існують відносини компенсації й боротьби. Щоб гармонізувати відносини між цими рисами необхідно прийняти архетипи (Анімус, Аніма, Велика Матір) і взаємно узгодити на індивідуальному рівні, що забезпечить цілісність життя особистості. В процесі індивідуалізації відбувається відкриття цілісного, вихід за межі статевої приналежності, проникнення в архетип Самості, який поєднує жіноче й чоловіче начала в одній людині. Відкрити себе — означає прийняти інтеграцію чоловічого і жіночого в собі, а отже досвідчити в собі божественне, духовне джерело, що приведе до гармонії особистості [5; 6].

На важливості вільного виявлення «Я» незалежно від статевої приналежності, на самоактуалізації особистості також наголошували представники гуманістично-екзистенціального підходу. Основоположник гуманістичного підходу Абрагам Маслоу стверджував, що будь-яка істота прагне і може досягти свого розквіту, якщо діє відповідно до своїх можливостей і домагань, індивідуального досвіду та глибинних почуттів. За Маслоу, зростання, самоактуалізація, прагнення до здоров’я, пошук ідентичності й автономності, прагнення до прекрасного — це ті потреби, які надають сенсу життю індивіда. В основі організації мотивацій усіх людей, за Маслоу, лежить ієрархія потреб — від фізіологічних до вищих, соціальних. Чим вище людина здатна піднятися в ієрархії потреб, тим більше актуалізується її індивідуальність [4].

Американський психолог Карл Роджерс доповнив гуманістичний підхід теорією про актуалізацію «Я» за умови Cамості — прийняття себе самим собою та безумовної любові до себе. Незалежно від статі, люди, які повноцінно функціонують, характеризуються здатністю слухати себе, усвідомлювати свої думки та почуття; вмінням наповнювати життям кожний момент свого буття — довірою до себе, свого внутрішнього «Я», відповідальністю за власні вчинки, внутрішньою свободою від зовнішніх табу та обмежень, креативного життя [1, с. 90 – 93; 2, с. 137].

Практичне застосування положень гуманістичної психології є таким: кожна людина є унікальною істотою, і тому аналіз її долі не менш важливий, ніж статистичні узагальнення; кожна людина є цілісною істотою, а отже, і вивчатися має в своїй цілісності; відображення світу в самій людині — найголовніша психічна реальність; людське життя — неперервний процес становлення особистості; в кожній людині криються потенції до розвитку та самореалізації; людина є активною, творчою особистістю, здатною обирати свій індивідуальний шлях відповідно до смислів та цінностей, які здатні зробити її внутрішньо вільною, дає змогу глибше зрозуміти соціостатеві проблеми, очікування, гармонію розвитку взаємин статей з погляду особистісної актуалізації.

Звертаючись до вищерозглянутих напрямків психології, важливо зазначити, що ці теорії, як в окремому, так і в загальному їх ­використанні, є дієвими й актуальними для нашого сьогодення. З ог­ляду на те, що відбувається процес освоєння статями нових соціальних ролей, розширення спектру їхньої діяльності, й цей процес відбувається паралельно з їхнім особистісним зростанням, піднесенням свідомості, набуттям індивідом тих психологічних властивостей, які допомагають йому ставати самодостатньою особистістю, було покладено початок новій моделі статево-рольової поведінки, яку в 70-х роках ХХ століття С. Бем назвала андрогінною, про що згадувалося вище [2, с. 120]. Ця статево-рольова модель передбачає розвиток як чоловічих, так і жіночих психологічних якостей. Андрогінність — це не протиставлення жіночого й чоловічого, а їхня інтеграція, їхнє двоєдинство, тобто, якщо розглядати її в аспекті індивідуального розвитку особистості, та сама самість, своєрідність, самоактуалізація. Андрогінність стирає відмінності між чоловічим і жіночим, що зумовлені соціокультурними моделями; дає можливості для багатовимірної інтеграції особистості, відновлення її цілісності, гармонії. Виявилося, що андрогіни є психологічно досконалішими, успішнішими у різних сферах діяльності [2, с. 121]. Андрогінні якості пов'язані з високою самооцінкою, самоповагою, з позитивною концепцією «Я». Також задоволення від шлюбу вище, якщо і чоловік, і дружина є андрогінними особистостями.

Вітчизняна дослідниця Донченко О. А. вводить нове поняття — психофрактал, що означає базову, трансперсональну складову психіки Homo naturalis — людини природньої. Кожному суб’єкту (індивіду, суспільству, групі) світова душа дарує частинку (дробну частинку, фракцію, фрагмент) себе, в якій, з одного боку, відображається вся її сутність, а з іншого — сутність індивідуального суб’єкта — психофрактал. ПФ є своєрідним принципом здійснення його носія у світі. Наповнення певної психоформи відбувається з невизначеними швидкістю і тривалістю. Але моменти попадання у свою форму суб’єкт завжди так чи інакше переживає. Існує критична кількість влучань у свою природу. У кожного ця кількість своя. Перевал за цю критичну масу попадань є моментом ініціації або індивідуації суб’єкта, моментом, з якого соціальна Персона починає відчувати власну природну Самість. Але досягнення самоузгодженості, відчуття цілісності, гармонії із самим собою та інших радощів внутрішнього життя як цільова програма ПФ, не даються легко, вважає автор [3].

З вищевикладеного аналізу найоптимальніших шляхів розв’язання питання створення інтегрованої, самоактуалізованої особистості задля формування відповідальності слідує висновок: процес: особистісна інтеграція — відповідальність (зрілість) — індивідуація (самоздійснення людини в цілісного, неподільного, відмінного від інших людей та колективної психології індивідуума) — самореа­лі­зація — можливий, реальний, необхідний і незворотній.

Література

1. Бондаренко А. Ф. Психологическая помощь: теория и практика. — К.: Укртехпрес, 1997. — С. 82—96.

2. Говорун Т. Соціалізація статі та сексуальності. Монографія. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2001.

3. Донченко О. А. Архетипи соціального життя і політика. — К.: Либідь, 2001. — 336 с.

4. Маслоу А. Самоактуализация личности и образование. Перевод с англ. и предисл. Г. А. Балл. — Киев; Донецк, 1994. — 59 с.

5. Юнг К. Г. Либидо, его метаморфозы и символы. — СПб., 1994. — 416 с.

6. Юнг К. Г. Об архетипах со специальным обращением к понятию Анимы / Пер. с англ. А. Баженова.— ХГУ, 1992. — 19 с.

7. Allport G. W. Psicologia della personalita. — Roma, 1968. — P. 108.