«Осьовий час»: трансфінітність гуманістичної традиції

Т. І. Орлова, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого

Серед гамірного багатоголосся теорій та ідеологій щодо історичного процесу культурофілософська концепція Карла Ясперса займає окреме місце. Висловлене більше півстоліття тому (праця «Витоки та мета історії» вийшла у 1949 р.), його бачення історичного руху людства виявилося як найбільш відповідне не тільки новим викликам сьогодення, але й тенденціям майбутнього.

Представник екзистенціалізму, К. Ясперс виходить з ліберального розуміння історії: критерії оцінки етапів її руху він шукає у гуманістичній сутності людини та людства, зосереджується на «духовній ситуації часу», як сам означив свої наукові інтенції.

Історія розглядається ним з позиції її прямування до універсального гуманістичного імперативу, засоби чого він бачить у взаєморозумінні людей, у комунікації та відкритості культур. Одним із визначальних історико-культурних механізмів К. Ясперс вважає традицію.

Хронотоп світового історико-культурного поступу людства розчленовано ним на чотири великих періоди: доісторія, епоха великих культур стародавності, «осьовий час» і, нарешті, ера науково-технічного розвитку. Власне історія починається зі становлення історичної свідомості — транслювання потоку традиції від покоління до покоління. Хронологічно це фіксується четвертим тисячоліттям до нашої ери, топологічно — з оформлення великих культур стародавності в басейнах Тигру та Єфрату, Нілу, Інду, Хуанхе та Егейського моря; стадією ранніх цивілізацій (ІІІ-І тис до н. е.) та традиційних регіональних цивілізацій (від початку І тис. до н. е. до «осьового часу» і становлення світових релігій, коли одночасно і незалежно спалахнули вогнища нової цивілізації).

Прийняття гуманізму за основу поступу спрямувало філософа до пошуку вихідних ідей, «вісі» розгортання людяності людства, призвело до створення теорії «осьового часу». Фактологічною базою концепції став феномен одночасного (середина І ст. до н. е, приблизно від 800 до 200 рр.) виникнення в різних частинах світу гуманістичних вчень, що склали фундамент подальшої побудови світових культур, які поєднали навколо себе майже усі основні мегагрупи населення Землі. «Осьовий час» є періодом синхронного формування базових ідей (за К. Ясперсом, «філософської віри»), в яких зосередилася духовна основа людської екзистенції, в яких людина звернулася до самоусвідомлення, етичних цінностей, що виявилися здатними переконати і об’єднати мільярди прозелітів.

У цьому етапі К. Ясперс вбачав початок відліку нової ери культури, справжнє відокремлення людини від тваринного світу, реалізацію мережі координат людяності, що раніше була заданою лише потенційно, крок до універсальності гуманістичних критеріїв і майбутнього холізму людства. Категорія традиційності тут набуває іншого масштабу: людський дух стає перед вічністю та усвідомленням трансцендентної основи свого буття. Осмислення таких проблем потребувало оптимальної духовної мобілізації, синтезу сакральної та світської компонент світогляду. В античному світі це осмислення здійснювалося в епосі Гомера, філософських поглядах Парменіда, Геракліта, Платона, наукових відкриттях Архімеда, історичному баченні Фукідіда; в Індії проявилося в епосі «Махабхарати», «Упанішадах», вченні Будди; у Китаї — у філософсько-релігійних повчаннях Конфуція та Лао-Цзи (даосизм і конфуціанство), в Ірані — в настановах Заратустри, в Палестині — в проповідях пророків Ілії, Ісаї, Ієремії, що були покладені в основу Старого Тестаменту, в ідеї абстрактного бога. В «осьовий час» висунуто ідею самоцінності людської особистості, створено мережу категорій-образів, що несуть у собі сакральні, естетичні, загальнофілософські, наукові уявлення. В методиках сучасної культурології, даних щодо співвідношення художньої та філософської свідомості, підтверджено працездатність запропонованого К. Ясперсом поєднання секулярно-гуманістичного, конфесійного та абстрактного підходів.

Гуманні ідеї вчень «осьового часу», втілені у різноманітності регіональних проявів, захопивши свідомість мільйонів, визначили в якості інваріантної традиції магістральні напрямки розвитку світових мегакультур (християнства, ісламу, синтоїзму, буддизму). До бази християнської західної культури К. К. Ясперс включає Палестину, де постало християнство, і греко-римську культуру та її проекції в регіонах Старого Світу, зокрема, в Європі серед слов’ян та германців. Ідеї «осьового часу» залишилися віссю подальшого історичного поступу людства, визначивши духовну базу основних мегацивілізацій: автономність «осьових» вчень окреслила мегакультурні коаліції регіональних культур, зв’язаних релігійно-філософською традицією; конгруентність, взаємонакладальність їх глибинних гуманістичних принципів відкриває шлях до їх всесвітнього поєднання. Гуманістична універсальність критеріїв осьового часу — основа включення в коло його ідей нових народів; в перспективі «осьового часу» лежить можливість екуменічностікультури.

Основні рушії поступальності культури, розгортання гуманістичної традиції «осьового часу» К. Ясперс вбачає у відкритості та здатності до комунікації.

Принцип відкритості систем він проголошує універсальним атрибутом розвитку. У відкритості або закритості культур вбачає переваги чи вади їхнього прогресу. Саме позитив відкритості вважає визначальним фактором формування сучасного європейського геокультурного простору. Взаємодія європейських культур, починаючи з контактів людності середземноморського циркумпонтійського кола племен і держав, відкритість цього мегакомплексу протягом подальшої історії зумовили його динамічність, цивілізаційний поступ, сприяли від ХVII ст. глобальному розповсюдженню у світі. Екстравертність європейської культури впливала на культурний семіозис світового співтовариства, підтримувала християнство в екуменічному русі. У новоєвропейському культурному проекті К. Ясперс знаходить риси, що можуть слугувати збагаченню культур, формуванню їх планетарного холізму. Натомість «закриті» традиційні культури (аборигенні культури доколумбової Америки, Чорної Африки, Австралії та ін.) назавжди залишилися цікавими, але реліктовими джерелами.

К. Ясперс проголошує відкритістьіуніверсальною властивістю людини, адже її відрізняє постійне перебування у неповторній життєвій ситуації, зумовленій принциповою незавершеністю шляху до свободи, умовою ж руху по ньому є відкритість свідомості.

За К. Ясперсом, атрибутом існування особистостей та спільнот, як і послідовності руху історії, є комунікація. Історія належить колективній спільності, інтерсуб’єктивні зв’язки конструюють культурно-історичний світ. Виходячи з цього, ліберальний мислитель стверджував пріоритетність взаєморозуміння як мети і механізму суспільного поступу. Спадкоємність магістральних потоків культурної традиції у проекції на сучасність він також пов’язує з комунікацією. Сучасна історія ним оцінюється з точки зору збільшення ступенів свободи, у тому числі свободи вибору, вдосконалення міжособистісних зв’язків, що також випливає з феномену комунікації. Її можливості визначають перспективи переходу від окремих цивілізацій до глобальності інформаційної постіндустріальної макроцивілізації, що має риси єдиного планетарного співтовариства.

Методологічний синтез теорії К. Ясперса дозволяє усвідомити рух світової культури в її локальних та загальних проявах, поєднує гуманістичне узагальнення з кумулятивністю культурної різноманітності, сполучає кілька проекцій розгляду: глобальний масштаб цілісності, полілінійність поступу, збереження культурної унікальності народів згідно гуманістичної традиції, розпочатої на етапі осьового часу.

Теорія К. Ясперса та фактологія культурної історії дозволяють стверджувати трансфінітність і позитивну перспективність гуманістичної традиції, що веде до «другого подиху» становлення нової людини.