Паломництва у підрадянській Україні на початку 20-х рр

В. М. Дяків, Інститут народознавства НАНУ, Львів

Паломництва як особливі форми відображення народної релігійності на поч. 20-х рр. ХХ ст. були зумовлені специфічними умовами, які переживала підрадянська Україна того часу та певними іншими чинниками. Найвідчутнішого удару по суспільній свідомості завдала більшовицька влада. Водночас із економічними та політичними репресіями проти українців більшовики розгортали широку «атеїстичну пропаганду», яка зводилася до висміювання релігії, богохульства. Політика більшовицької влади викликала відповідну реакцію у суспільстві. За слушним спостереженням С. Єфремова, «з боротьби проти релігії росте релігійний рух — така діялектика життя». А будь-які заворушення серед населення, як відомо, впливають на суспільну свідомість, призводячи тим самим до виникнення фольклорних новотворів: «Народні рухи, впливаючи глибоко на масову психіку, завжди спричиняються до появи нової народньої творчости». Найбільша хвиля розвитку та поширення народного християнсько-релігійного руху припадає на 1923 р. Ця «епідемія», за характеристикою тогочасного дослідника Н. Дмитрука, охопила, в основному, Правобережну Україну. Початок цього руху (котрий поширився і за межами Правобережжя) пов’язують із чутками про оновлення ікон, хрестів, церковних куполів. Оновлення відбувались у багатьох місцях, сприяючи популяризації легенд, чуток («Син носить матір на руках», «Антихрист ходить», відновилася легенда про закопаного до половини чоловіка в землі та про інші чуда). До закопаного хреста чи образу сходилися люди, розглядали, міркували про значення цього «об’явлення», молилися, заквітчували, ставили свічки. Приходили й більші групи людей, цілі процесії. Ще більше нагнітали настрої суспільства нещасні випадки, події біля священних, культових місць, що часто тлумачилися як кари Господні за антирелігійні, антицерковні вчинки. Все це призводило до того, що в народі ширилися вістки про конкретну дату Апокаліпсису, «що на Благовіщення має бути кінець світу, що Бог зробить «розбор» між праведними та грішними». Ці пророкування, вірування, легенди, перекази, повір’я, пісні й т. ін. своїм змістом добре характеризують народний християнсько-релігійний рух, який охопив не лише селянство, а й міське населення, інтелігенцію, особливо жителів міських околиць. За свідченням Н. Дмитрука, майже всі мешканці (крім євреїв) Смолянки (передмістя Житомира) ходили до Калинівки (Калинівського хреста¹). Були й з інших кутків України шанувальники. Йшли великими та малими групами жінки, чоловіки, дівчата, хлопці, щоб віддати належну шану святим місцям. Дотримувалися певних правил поведінки. Наприклад, Н. Дмитрук записав від очевидця ритуал зустрічі груп паломників: «Як стрічаються,— оповідала баба Оксана Недільчиха,— партія з партією, то знаменують раньше ікони й хрести, складають їх до купи, а послі вже люди попадають на коліна, просять одні других прощенія. В уста не цілуюця, а только в плечо одно другому». Під час паломництва прочани повинні були дуже чемно, пристойно поводитися, дотримуватися посту, заборонялися пліткування, безглузді балачки, недоречний сміх, не можна було навіть лузати насіння. Існувало повір’я, що хрест прочанина² з нечистим сумлінням «ставав трухлявий і не міг бути поставлений». Паломницькому ходові передували обіди, які влаштовували учасники процесії для старців, дітей, передавали навіть в’язням. Організацією обідів, збиранням коштів для цього, а також іншими справами паломництва загалом займалися спеціально обрані групи людей (общини). Свідком тих подій у подільському містечку восени 1923 р. була Олена Пчілка, яка залишила цінні відомості для зрозуміння атмосфери виникнення й поширення народного християнсько-релігійного руху. Таких паломництв у той час було дуже багато. Несли хрести навіть з Курщини, з Дону. Ці подорожування сприяли також виникненню та популяризації фольклору чудес. Відбувався і зворотній процес, коли чутки, легенди, перекази і т. ін. призводили до народного християнсько-релігійного руху. Про це свідчить, зокрема, Ю. Липа: «... у Пісківчан фігура поновилася-таки на кладовиську, зразу ніби посивіла, а потім стала золота; [...] пішли пісківчани через усі села, знаменуючи ікони, і, цілуючи один другого, просили прощення. [...] І вставали села одно по другім, гороїжачись криком, одно попліч другого, йшли [...] до Осафатової долини, де буде Страшний суд». «Осафатову долину» називали ще також «Новим Ярусалимом», «Вдовиною долиною», «Долиною», «Йосафатовою долиною», «Сафатовою долиною», «Осапатовою долиною», «Сафат (Сапат)-Долиною» і т. п.³ За повір’ям, на цій долині до початку Страшного суду (тобто якнайшвидше) треба «поставити сорок разів по сорок хрестів»: з кожного села по 1-4 хрести. Інші версії доповнювалися мотивацією: три села, які не встигнуть поставити хрести, — попровалюються. Саме ця звістка, за свідченням В. Кравченка, найбільше схвилювала народні маси, особливо Волині й Поділля, «села й околиці міст та містечок» яких «намагалися поставити від усякого з них відповідну кількість тих хрестів на ту долину». В. Кравченко був свідком цього народного християнсько-релігійного руху і збирав матеріали про нього, нотував враження. Ці свідчення є дуже важливими для характеристики тогочасних настроїв населення, зокрема, прочан, учасників народного християнсько-релігійного руху, прикметних особливостей паломницького ходу, специфіки, правил його проходження. Все це втілювалось у своєрідний народний християнсько-релігійний обряд зі своїми складовими елементами і деталями, обов’язковими атрибутами: дотриманням певних морально-етичних норм поведінки, святковим урочистим одягом, ритуальними стравами, розмовами на відповідну тематику тощо. Вони, ці відомості, зафіксовані В. Кравченком, дають вагомі штрихи і для висвітлення тогочасної психологічної атмосфери суспільства загалом, а окресленого руху зокрема. Маючи гіркий досвід переслідувань, репресій з боку владних структур, паломники небезпідставно ставилися з недовірою до розпитувань випадкових подорожніх, боялися провокації. Безпосередньому, щирому селянинові далися взнаки роки цькувань, визискувань, включно до тотального винищення методами розстрілів, штучно влаштованого голоду тощо. І лише в гурті однодумців, переконані у правдивості своєї віри, у безмежній силі Господа, паломники зважувались іти, діяти наперекір пануючій системі. Цю безмежну силу віри, якою було немов наскрізь пройняте тогочасне суспільство, ці народні настрої зображує, відтворює в оповіданні Ю. Липа. Цей рух набув такої сили, що жодні заходи влади не могли його зупинити: «...ні арешти, ні зняття з хреста Розп’яття, ні зрізання того ж хреста [в Калинівці.— В. Д.]». Навпаки, ці події часто знову трансформувались у фольклор, стимулювали виникнення і поширення нових народних творів про чуда. Побутували перекази, в яких висміювалися більшовицькі владні структури (в основному — «сільрада»). Їх безуспішні намагання зупинити процесії прочан переважно викликали в останніх зворотню, зовсім «небажану» реакцію. Вона дуже часто втілювалась у влучні лаконічні фольклорні формули з несподіваним глузливо-сатиричним забарвленням, типу: «Од нашої молитви ніяка нечиста сила [більшовики, «сільрада» тощо.— В. Д.] не встоїть». Ці та інші перекази, легенди, чутки, пісні і т. ін. складалися прочанами по дорозі до святих місць (переважно до Калинівки та Йосафатової долини). Провідними у них були апокаліптичні думки. Люди готувалися до кінця світу. Діставали «проскурки, свячену воду, по три колоски з кожного збіжжя». Все це зберігалося в шафі або на покуті. Було повір’я, що цим можна відігнати антихриста, коли той прийде в останній день записувати душі до пекла.

В околицях Калинівки прочани влаштовували святкові обіди, що мали характер заупокійних: «Прострелили Христа, — казали селяни [...], — і по Ньому справляють обіди, як і по кожному покійникові». Зазвичай на цих обідах проводилися бесіди на апокаліптичну тематику, молитви, співи есхатологічних християнсько-релігійних пісень. Після повернення додому прочани влаштовували аналогічні заходи у своїх селах. Крім цього, організовувалися також спеціальні обіди для дітей. Особливістю, підґрунтям такого ритуалу було своєрідне мотивування, сформульоване у повір’ї, за яким «старі люди, що нагрішили багато, не мають тої ласки Божої, що діти; Бог не послухає їхньої молитви так, як дитячої», тому «хай моляться діти, які ще мало жили і не встигли нагрішити, які ще вірні у Бога. Може, вони випросять надовше життя людське, може, своїми молитвами одтягнуть надалі день Страшного суду». На цих загальних обідах для дорослих, дітей, а також по дорозі до Калинівського хреста і назад, у церкві після Причастя, на вулиці, по хатах тощо, за традицією, як свідчить Н. Дмитрук, співали переважно «Калинівські пісні».

Невипадковим, очевидно, є й те, що саме Калинівка — велике подільське село стало епіцентром народного християнсько-релігійного паломницького руху поч. 20‑х рр. і, відповідно, акумулювало процес фольклоротворення цієї тематики — фольклору чудес. Важливу роль тут відіграло те, що Східне Поділля — один з реґіонів окупованої більшовиками України, де на поч. 20-х рр. ще активно проявлялися національно-визвольні рухи. Внаслідок цього зберігалась особлива напруга антирадянських настроїв. Вони мали свої специфічні форми вираження і посилювалися наступом більшовицького режиму на релігію. Все це, вочевидь, і спричинило до особливого розгортання у 1923-му році народного християнсько-релігійного паломницького руху, найбільше зосередженого на Поділлі, а відтак і водночас — виникнення і поширення пов’язаної з цим особливої народної релігійності. Найяскравішими проявами цієї народної релігійності у підрадянській Украні на поч. 20-х рр. були специфічні у той час паломницькі походи і пов’язаний з ними фольклор чудес.

Примітки

1. У с. Калинівці на Вінничині у липні 1924 р. більшовик стріляв у Розп’яття на придорожній фіґурі. Внаслідок цього потекла червона рідина, яка народним загалом була сприйнята як кров.

2. Хрести носили на «Йосафатову долину» — урочище між селами Голинчинці та Зведенівкою Шаргородського р-ну на Вінничині, де, за повір’ям, влітку 1923 р. місцевому пастухові Якову Мисику з’явилася Богородиця і наказала, щоб люди ставили хрести на цій долині для свого спасіння.

3. Термін «Йосафатова долина» і пов’язане з ним уявлення про Страшний суд — біблійного походження.