Паломництво як складова річної обрядовості Тибету

О. Д. Огнева, Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, Луцьк

Характерною рисою тибетської календарної обрядовості є паломництво, яке визначається двома термінами: некор (тиб. gnas-skor, букв. обхід місця) та незіг (gnas-gzigs, букв. споглядання місця). Наявність двох термінів для визначення одного поняття відповідає його глибинному змісту. За класифікацією Є. Г. Кагарова виокремлюються профілактичні акти та дії, що пов’язані з продукуючою магією [Кагаров, 247-248]. Мета перших — захистити людину від злих, ворожих сил; мета других — забезпечити позитивні цінності: плодючість, багатство, любов, милість божества. І паломництво як обряд разом із ритуалами, жертвоприношеннями та їх часовим виміром визначало специфіку кожного з 12 років тибетського тваринного календаря на підставі того чи іншого функціонального призначення.

В якості нарі (тиб. gnas-ri, букв. місце гори), або святого (священного) місця, виходячи з реального ландшафту Тибету, поставали, перш за все, гори, точніше гора, яка домінувала в конкретній місцевості. Нарі — це і місце перебування божества, і втілення самого божества. Проща, що пов’язана з нарі, відбувалася або щороку, або раз на 12 років, визначаючи, таким чином, особливе місце і значення кожного року в річному циклі, в особистому житті окремої людини чи колективу [Огнева, 270].

Відомо три види паломництва до нарі, що засвідчують засвоєння простору по вертикалі: цекор (тиб. tshe-skor) — обхід гірської вершини; баркор (тиб. bar-skor) — обхід середини гори; ронгкор (тиб. rong-skor) — обхід підошви, або, точніше, обхід долини, де гора розташована. Проте конкретному року у системі 12-річного циклу відповідає не тільки певний вид прощі, але й обхід певної мисцевості [Nebеsky-Wojkowitz, 406-407; 518-519]. До того ж, таке паломництво могло передбачати обхід території таким чином, аби на середині руху опинитися у Лхасі — столиці Тибету — з наступним продовженням руху до місця старту [Nebеsky-Wojkowitz, 536], що відповідає горизонтальному засвоєнню простору. Небхідно також зазначити, що паломництво до Тисе, або гори Кайлас — втіленню світової осі, яка утримує всесвіт (згідно буддійській, бонській, індуїстській традиціям картини світу), передбачає підйом на вершину як по лінії сходу сонця, так і проти сонця, тобто утворюються дві спіралі з протилежними напрямками руху.

Паломництво до нарі, що відбувається раз на дванадцать років, залежно від конкретного року, здійснюється в різні місяці [Тхубтен Санггє, 18]. Така проща могла носити масовий характер чи груповий або індивідуальний, але вона обов’язково набувала державного характеру, оскільки мала проходити під контролем і за допомогою урядових чиновників.

Паломництво як обряд фіксувало місце року у календарному циклі, у часовому вимірі. Прив’язування до конкретної місцевості передбачало визначення демаркаційної лінії, що відокремлювала «свій світ» від «чужого» і підтверджувала приналежність даної території до «свого світу» аж до наступного нового року в 12-річному циклі. Окрім того, паломництво мало на меті не тільки очищення підвладної території від злих і ворожих духів, скверни та гріхів, але й зростання продукуючої сили колектива під час спадання сил природи.

Література

1. Кагаров Є. Г. К вопросу о классификации народных обрядов.— Доклады Академии Наук.— Л., 1928.

2. Огнева Е. Д. Тибетцы — Календарные обычаи и обряды народов Восточной Азии. Годовой цикл.— М.: Наука, 1989.

3. Тхубтен Сангге — Thub-bstan Sangs-rgyas. Bod-kyi dus-ston.— Sarnath, Varanasi, 1974.

4. Nebesky-Wojkowitz Rene de. Oracles and Demons of Tibet.— The Hague, 1956.