Патерни етноархетипів — маркери глибини етнокультурної історії

Т. І. Орлова, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого

Проблема хрономаркування культуро- та етногенезу українського народу і досі є дискусійною. Її вирішення потребує кваліфікування наукових даних (археологічних, палеолінгвістичних, антропологічних) стосовно палеолітичних та енеолітичних племен, котрі населяли територію сучасної України і залишили численні свідоцтва матеріальної культури, що відображають їхній спосіб життя і світогляд. Окреслення обшарів пізнішого існування і культури населення терену, етнокультурного розвитку племен корелюється з індоєвропейською проблемою, що також є неузгодженою, має принципові розбіжності в означенні прабатьківщини і векторів руху індоєвропейців. Найбільш поширеними є гіпотези, що пов’язують їх формування з циркумпонтійським колом племен і держав, переднь­оазійсько-іранською, крито-мікенською групами, пізніше — з анатолійсько-балканськими племенами, з людністю Подніпров’я та чорноморсько-азовських степів. В подальшому на цих територіях надовго опинялися і войовничі племена номадів (кімерійці, скіфи, сармати). Йдеться про дуже раннє переплетіння малоазійських, південно- та східноєвропейських племен, на основі яких виникали етногрупи, формувалася на території України автохтонна людність.

За таких умов хрономаркування початку, отже, і хронодіапазону автентичності, самоідентичності української культури відкриває широкі можливості інтерпретацій. Існує істотна різниця в точках зору дослідників щодо розташування та часу її виникнення. Так, Б. О. Рибаков («Язычество древних славян» — М., 1981) до історії культури народу включає всі знайдені на його сучасній території археологічні пам’ятки від часів палеоліту. П. П. Толочко також розглядє їх як елементи культурогенезу на території України. Точку зору глибинної автохтонної спадкоємності людності України підтверджують і сучасні дані палеоантропології; на їх основі С. Сегеда резюмує: «Слід мати на увазі, що фізичні риси українців почали формуватися задовго до появи слов’янства на історичній арені [1].

Натомість М. В. Попович пов’язує початок української культури зі слов’янським періодом (III-ІV ст. н. е.),відзначаючи: «...безперечно слов’янськими археологічні культури датуються не раніше ніж V ст. н. е. Далі вглиб віків спадковість археологічних пам’яток залишається під знаком запитання». Він вважає, що, скажімо, трипільці (ІV-III тис до н. е.) не могли бути попередниками слов’ян [2].

Вирішити запитання щодо приналежності культурних надбань племен, що тисячоліттями жили на території України (так, трипільці створювали культуру на обшарі від Дніпра-Прип’яті до Дністра-Бугу протягом від 5400 до 2750 рр. до н. е), до української культурної традиції допоможуть матеріали українського народного мистецтва. Якщо умоглядно важко з точністю визначити ступені етнічних асиміляцій чи перетворень тих часів, то об’єктивні археологічні дані, артефакти матеріальної культури хронологічно маркуються цілком чітко. Їх порівняльний аналіз (стилістичний, семантичний, естетико-психологічний) з базовими інваріантами українського народного мистецтва дозволяє зробити більш певні висновки.

Зокрема, естетика орнаментів пізнього палеоліту, оздоблення статуеток з бивня мамонту прозоро проглядаються крізь ромбоморфні мотиви (як «семиріжки»), що й досі прикрашають вироби народного мистецтва.

Також вже в часи Трипілля людина спромоглася на художньо-образне уявлення родючості, втілила його в керамічних фігурках жінок з талісманами, котрі вважалися запорукою плодючості та щедрого врожаю. Такими талісманами були трикутник та розкреслений ромб-поле з вкрапленими в глину зернами збіжжя, адже трипільці були орачами. Цей чудодійний знак і досі залишається основним оздоблювальним елементом українського художнього текстилю: гаптування, ткацтва, килимарства, прикрашає одяг («кочіли», «кічері», «копаниці» та ін.). Образ богині плодючості зі супутниками залишився в орнаментальному мотиві «дерева життя», або квітки («вазон»), ще й із двійкою свійських тварин (коників, кіз, півнів), що і зараз є орнаментальним мотивом народного малярства, вишивок тощо [3].

В дуже цікавій роботі, присвяченій дослідженню народної іграшки як різновиду образотворчого фольклору, О. С. Найден виявив також давні, реліктові форми, що їх можливо порівнювати з часами, коли кремнійові, дерев’яні, глиняні фігурки слугували ідолами та оберегами — виступали в іпостасі глибинних архетипів етносвідомості [4].

Тисячоліттями зберігаються в українській етнокультурі і знаки вужа, що виникли як символ і засіб захисту окультивованого світу орача, збереження його космосу від загроз зовнішнього хаосу. Життєвими відповідниками цього образу були захисні «зміїні» обвідні рови, земляні вали, пізніше — міські мури. Але й досі образ вужа-охоронця, вужа-оберега існує на виробах народної кераміки, бондарства, гаптування.

Отже, аналіз традицій народного мистецтва призводить до пращурів, найдавнішої людності на теренах України. У своєму давньому символічному значенні, як і в сучасній образності народного мистецтва, семантика архаїчної традиції виступає як ідеологія життєтворення, життєзахисту, як модель життєдіяльності, ставлення до рідного природного довкілля.Інваріантні патерни української архаїки втілюютьетос народу, виступають рамочною формою його історичного розгортання, зберігаються у світоглядній основіетноідентичності, в елементах, що стали провідними в українському менталітеті.

Складовою цього комплексу є етноестетика, що концентрує у собі ідеали, смаки, потребу краси та її критерії, певну семантику — міфологічний зміст образів. Композиції творів втілюють одвічну структуру духовного світу етносів. Колористика, об’єми, маса, відчуття простору — модальні показники етнопріоритетів, що тисячоліттями формувалися умовами буття. Естетичні почуття є показником діапазону вимірів, спрямованості, емоційної забарвленості світовідчуття українського етносу.

Фактичний стан речей дозволяє пропонувати методологію означення взаємодії етно- та культуроутворення. Навряд чи доцільно синхронізувати генезу і розвиток культури з докінечним кристализуванням етносу. Історики зауважують: «Ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій. Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише біологічного відтворення поколінь... У громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині» [5]. Скоріше культура є одним з етноутворюючих чинників; творення елементів культури, зокрема, її образних патернів, є умовою і складовою історично пролонгованого процесу формування етносів і націй. Змінювалися і змішувалися племена при «переселенні народів», при тому культури не зникали, часто вони навіть взаємозбагачувалися. Феномен культурного тезаурусу — накопичувальної скарбниці людства — є чи не найважливішим механізмом його поступу, збагачення у людстві атрибуту людяності. Основа трансфінітності патернів архетипів у тому, що культура із самого початку задає цивілізації антропологічних, гуманістичних вимірів, котрі зберігаються назавжди.

Культурна традиція в історичному бутті народів є водночас етноутворюючим і етностабілізуючим фактором. Вона ж відкриває можливості видової різноманітності, унікальності культур у синтезі культурних взаємодій, в сучасному інтертексті світової цивілізації. Архетипи колективного підсвідомого та надсвідомого, що постали за часів сивої давнини, і досі виступають чинниками мистецької креативності.

Література

1. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: новий погляд. // Народна творчість та етнографія. 2001, № 4. С. 102.

2. Попович М. В. Нарис історії культури України.— К., 1998.— С. 8, 11.

3. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики.— К., 2005.

4. Найден О. С. Українська народна іграшка.— К., 1999.

5. Петров В. Походження українського народу.— К., 1992.— С. 25.