Первісний та історичний міфи як «історичні» досвіди свідомості

Носова Г. Ю., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ, Київ

Первісний міф -- це не форма суспільної свідомості, а саме зародження, початок свідомості як здатності сприймати та помислити світ. Саме тут формується «незв’язна зв’язність» усього з усім. Ця звязність утворюється «зараз», інакше, частинами єдиний континуум буття та свідомості не може виникати так само, як і зникнути. Ця «зразу свідомість» у філософії проявляється парадоксом герменевтичного кола -- розумінням вже та лише зрозумілого, у психології ця цілісність та «зразу» зрозумілість свідомості зафіксована в формуванні смислової сторони мови, «від цілого до частини, від речення до слова», тоді як «зовнішня сторона -- від частини до цілого, від слова до речення» (Выготский Л.С. Мышление и речь // Собр соч. в 6 т. Т. 2.-- М., 1982. -- С. 306).

З точки зору метатеорії первісна міфосвідомість породжує метаутворення, «беззмістовні» з нашої точки зору феномени, що представляють такі стани свідомості, де усвідомлення тавтологічно усвідомленому, де стани свідомості тавтологічні структурам свідомості. Тому первісний міф для його сучасників повний зрозумілостями, хоча структури інтепретації тут відсутні. Первісні метатворення, парадоксальні в своїй «беззмістовності» та «завжди зрозумілості», через відсутність дискретності та внутрішньої складності становлять цілісний факт, зміст якого невіддільний від інтепретації. У подальших інтерпретаціях певним чином та образом факт перетворюється у структуру свідомості чи у факт в структурі свідомості, стає «світовою подією» чи «світовим об’єктом». (Мамардашвили М. К, Пятигорский А.М. Символ и сознание. Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке.-- М., 1997. -- С.53). Виникнення «світових об’єктів» -- міфем, з яких складаютсья міфи, посвідчують виникнення позачасових структур свідомості, що надають свідомості вимірів «позачасового» та «позапросторового» утворення, принцип існування якого зводиться до констатації «має місце».

З появою історії в станах свідомості з’являються структури, які потісняють міф, точніше з’являються структури свідомості як такі, структурованим стає і буття. Виникає просторова конфігурація буття та свідомості, певна складність змістів буття та певних образів їх інтерпретації, дискретних в просторі та недискретних в часі. Рефлексія привносить в свідомість і в буття відоме та невідоме, усвідомлене та неусвідомлене, зміст та беззмістовне. Самодостатності приходить кінець, як і визначеності невизначеності, відтепер будь-яке втручання в світ супроводжується рефлексією. Думка віддзеркалюється, спричиняє саму себе, створює певний екран бачення, який так чи інакше перевертає відображення, спотворюється в те, що називається ідеологічним моментом думки.

Міф перетворюється в об’єкт пізнання, в першу чергу в історичний факт. Суб’єкт пізнання «добудовує» міф завдяки онтологізації тих чи інакших структур, організації власної суб’єктивності (чи то смислів, значень, культурних кодів, норм, культурних знаків), спроектовуючи власний емпіричний досвід у різноманітні просторово-часові виміри. Відтепер дійсність уявляється, означується, а отже, повторюється -- чи то в уявленні, образі, у внутрішньому суб’єктивному плані чи в ритуалі, магічному дійстві, іншому культурному механізмові -- в будь-якому випадку -- схемі, алгоритмі. «Незрозуміле» порушує порядок, який міф привносить в хаос ніщо і потребує розуміння, розуміння і ще раз розуміння, яке супроводжується насиченням новими предметностями та змістами. Понятійне мислення протягує і продовжує час та простір, створюючи фон для появи того, що відбувається, відбулося або відбудеться, нанизує події на одну пряму. Реальність набуває статусу існування з виділенням події, її просторово-часового масштабу.

Міф виражається, а значить спотворюється, перетворюється в форму вираження, поряд з іншими формами свідомості, а значить стає на службі об’єктивних предметностей. Історія заплутує світ в абстракціях, спроектовує культурні смисли, розуміє усіма явними та потаємними шарами свідомості внутрішнього досвіду, міфологічними символами. Міф втрачає синкретичну тотожність, із безпередумовної до будь-якого змісту форми перетворюється лише в форму свідомості та модифікується в своєрідну логіку пізнання -- за історичним парадигмами приховуються міфолегеми, міфи стають взірцями для наслідування (М.Еліде), операціями структури (Р.Барт), історія міфологізується і за змістом, і в сприйнятті.

Міф втрачає первісну цілісність, яка не піддається аналізу і поміщається як подія в структуру свідомості, та інтерпретується в її смисловому полі. А умовою опису свідомості використовується як методологічний інструмент розтинання дійсності. Міф стає двійником історії, її протилежністю, мовою класичного пізнання -- формою виявлення історичної сутності, а некласичною -- за А.Ф.Лосєвим -- «особистістю», бо міф, перефразовуючи Л.С.Виготського, «опирається в розуміння світу і у внутрішню будову особистості в цілому» (Выготский Л.С. Мышление и речь // Собр соч. в 6 т. Т. 2.-- М., 1982. -- С. 347).