Поняття гріха в українській культурній традиції ХVІІІ ст.

І.В. Тилик, Київський національний університет культури і мистецтв, Київ

Остання третина ХVІІІ ст., хронологічно пов'язана з предметом нашого дослідження, присвяченого вивченню творчості А.Веделя, характеризується на Україні зіткненням двох культурно-історичних парадигм. Перша з них була виплекана на засадах автентичної гетьманської культури, поширеної на Придніпрянщині та Слобідській Україні протягом ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст., а друга – уособлювала пласт імперської культури, силоміць і послідовно нав'язуваної С.-Петербургом як суб'єктом централізованого управління.

Складність і неоднозначність взаємодії означених пластів була зумовлена тією обставиною, що культурні процеси, які відбувалися на Україні в часи занепаду Гетьманщини, були, до певної міри, підготовлені самим розвитком української культури, еволюційні зміни в якій відображали етапи осягнення етнічною свідомістю суспільно-історичних трансформацій на шляху виокремлення особистісного індивідуального начала (первня) з типологічного тезаурусу середньовічних, а в основі своїй аграрно-язичницьких, уявлень. Це вимагає обережного ставлення до оцінки ролі зовнішніх об'єктивних історичних факторів стосовно їхнього впливу на генезис конкретних національно-культурних феноменів. Адже певний перебіг подій, на перший погляд, ніби-то спровокований безпосереднім втручанням з боку царської влади, насправді міг бути спричинений значно глибшими і складнішими тенденціями, витоки яких слід шукати в ментальній специфіці народного світосприйняття, викристалізуваного в багатовіковому &#171,горнилі&#187, суспільного відчаю і сподівань.

Україна, з огляду на її геополітичне розташування, протягом століть була осередком взаємодії різноманітних духовних традицій, крізь призму яких відбувалася рецепція та асиміляція релігійно-філософських і культурно-мистецьких феноменів, споріднених ментально-етнічному коду нації. Означена обставина постає вирішальним фактором в процесі психологічної адаптації етносу до кардинальних змін, що відбуваються на різних витках суспільно-історичної еволюції, згладжуючи болючі протиріччя, котрі виникають між консервативно-усталеними і новаційними тенденціями на етапі їхньої первинної світоглядної асиміляції. Так, зокрема, показово, що на початковому етапі впровадження на Русі-Україні православ'я рецепція християнських світоглядних засад здійснювалася, насамперед, в площині традиційно спорідненого українському ментально-етнічному світовідчуттю екзистенційно-магічного переживання, за своєю психологічною спрямованістю наближеного до давньоукраїнських язичницьких обрядів і вірувань.

У зв'язку з вищезазначеним, симптоматично, що поняття гріха протягом століть трактувалося, а нерідко й зараз продовжує трактуватися, в просто­народному українському селянському середовищі не стільки під кутом зору євангельської етики, скільки з позиції архаїчних дохристиянських уявлень. Виходячи з них гріх розглядається, насамперед, як лихий вчинок, вольовий акт певного індивіда (в первинному сенсі члена роду, родини), здатний порушити містичну рівновагу між родом та світом вищих магічних сутностей, під оберегом (протекцією) яких він перебуває.

Свідоме прагнення уникнути небажаного для конкретного індивіда (або його роду) перебігу подій, спричиненого лихим вчинком, гріхом (який в даному контексті доцільно було б трактувати, відповідно до концепції А.Тойнбі, як невірну &#171,відповідь&#187, на Божественне &#171,вопрошеніє&#187,), виражалося в намаганні всіляко задобрити, умилостивити добрих і злих духів. Це віддзеркалилося в народній свідомості в багатовіковому корпусі усних переказів, обрядів, вірувань, апокрифічних оповідей, крізь семантично-образну сферу яких відбувався болісний процес &#171,зростання&#187, християнства зі старою вірою. Це дає підстави вбачати в обрядовірстві одну з найхарактерніших рис релігійності українства, котра актуалізується на практиці як своєрідна життєва філософія, здатна примирити особистість з її оточуючим середовищем.