Пошук істини

О.Горкуша, Інститут філософії НАН України, Київ

Пошук Істини є однією з найактуальніших проблем людського буття. Людині завжди притаманний не лише потяг до пізнання, а й прагнення знайти те незмінне та надвагоме, що забезпечило б їй впевненість в істинності власного буття, було б гарантом немарності її життя та існування наявної реальності, доказом та відвертим підтвердженням правильності її особистого життя та світу. Ці пошуки здійснюються різними шляхами, залежно від переконань та схильностей «шукачів», культурних впливів та традицій. Істина — це те незмінне, відносно чого робилася оцінка правильності наявного та проектувалося майбутнє, а тому ця категорія, що вважалась результатом гносеологічного пошуку, визначала собою онтологічні та екзистенційні сфери людської свідомості, і швидше є результатом «гносеологічного потягу», вґрунтованого в екзистенційну потребу самозасвідчення людської присутності перед обличчям буття як такого і, навпаки, визнанням присутності чистого буття в різноманітті дійсності. Однак, з безсумнівною певністю можна сказати, що пошуки істини велися десь на перетині таких вісей координат, як мислення і буття, і неодмінно в людській свідомості. Шляхи, якими намагались досягти цього незамінного скарбу, варіювалися від суто раціональних до містичних і набували то активно-діяльних то споглядальних характеристик.

У лоні європейсько-християнської культурної традиції методи, якими велися ці пошуки, формувалися таким базовим концептом, як «Логос». Він був введений як засадниче поняття до раціонально-онтологічної сфери ще давньогрецькою філософською традицією. Філософський «Логос» вимагає перш за все пізнання істини, мисленням якої Він і є, шляхом розумових операцій, тоді як релігійний Христос («Логос») вимагає найперше йти шляхом віри, але результатом першого і другого шляхів має бути зустріч з Істиною (безумовною самодостатньою повнотою знання як всеохоплюючої тотожності суб’єктивного уявлення та об’єктивної наявності), усвідомлення її, злиття з нею. Поступово «О &#955,&#972,&#947,&#959,&#962,», посідаючи, з одного боку, трансцендентне місце, а з друго­го — будучи іманентною присутністю абсолютного в кінечному, перетворюється на серцевину найінтимнішого закутку людської душі, оскільки є тією її частиною, яка виповнює істинну сутність суб’єкта існування, адже є певним чином смислом засновку буття взагалі і смислом засновку буття конкретного суб’єкта (людини).

Дане поняття, яке було покликане ще давньогрецькою традицією задовольнити потребу з’ясувати співмірності розумоосяжності буття та процесу здійснення цього буття, покладалось як межове поняття онтологічно і гносеологічно, що не лише з’єднує ці сфери як деяка межа їхнього розрізнення, а й забезпечує процес їхнього взаємопроникнення, стає точкою їхнього взаємопереходу, початком взаємо­визначення та взаємопроектування. Межовим воно було і в галузі екзистенції, оскільки і на рівні конкретної людської свідомості виконувало роль як онтологічно-гносеологічної, так і емоційно-раціональної межі, адже осмислення людиною її власного буття неодмінно здійснювалось і на рівні емоційно-вольової сфери. Межовість «&#927, &#955,&#972,&#947,&#959,&#962,» забезпечувалась і його посередницькою місією між трансцендентним та іманентним, і тим статусом швидше «завдання для осмислення», його потенцією, яку «логосові» забезпечувала його функція покладання смислу засновка. За таких обставин немає нічого дивного в тому, що «&#927, &#955,&#972,&#947,&#959,&#962,» відразу почав ототожнюватись з другою особою Трійці, адже, слідуючи за давньогрецькою діалектичною традицією, якщо першу особу ототожнити з Єдиним чи Засновком (теза), то 2-а постає як Смисл Засновку (антитеза: Син, Мій Інший), який має бути покладений в становлення, має стати осмисленим і прожитим, тобто здійсненим буттям (синтез) — Життям Смислу. Ісус Христос, Син Божий, Друга Іпостась Трійці, що через Пролог ІV канонічної Євангелії від Івана ототожнюється з «Логосом», є посередником між Богом та світом у творенні, Одкровенні та спасінні. Він є вчителем, що приніс у світ істинне знання, самим Словом Божим, що промовляється для людей, а як істинний суддя — шляхом до спасіння. Він вступає в індивідуальний містичний контакт з кожним, хто відкриває свою душу Слову Божому. Його ім’я не лише Слово, але і Любов. Тому шлях, яким Він є — це шлях розуму та віри. Розумом осягається те, що людина здатна збагнути в процесі мислення, вірою ж долається недосконалість людського знання.

«Логос» визначав собою основу пізнання. Головною діючою особою в процесі пізнання (суб’єктом пізнання) є розум, який мусить мати дещо, що б організовувало його діяльність відповідно до об’єкту пізнання, співмірно з ним: логічні, розумні закони побудови думки та дійсності. Поняття, яким ми оперуємо в процесі мислення, по суті, і є проголошенням буття, його постулюванням як конкретної виокресленої форми, видобутої з небуття деяким мисленнєвим процесом. Отже, «Логос» виявляється причетним до самої суті буття: «Логос Єдиний», що є початком становлення дійсності, її об’єктивним мисленням, видобуває буття з небуття через посередництво «логоса» багатоманітного (мислення безлічі кінечних речей). З другого боку, це об’єктивне мислення сприймається мисленням суб’єктивним через посередництво понять та логічних законів. У такий спосіб дійсність ототожнюється з процесом мислення.

В процесі пізнання суб’єкт намагається наблизитись до об’єкту, тоді як останній прагне бути «видобутим», проявленим, проголошеним та почутим. Таким чином, суб’єкт та об’єкт в процесі пізнання є нерозривно зв’язаними і такими, через яких здійснюється «видобування» дійсності. Опосередковує їх слово — поняття, як оформлена фіксація цього зв’язку. Однак, як і в онтологічному плані багатоманіття форм прояву буття, так і в гносеологічному — багатоманіття поняттєвих форм, «загрожує проковтнути і витіснити... всяку єдність і в самому пізнанні буття, і у сфері засобів його символічно-словесного виразу» (цит. за Фохт Б.А.). Пошук необхідної єдності буття та подолання нескінченності багатоманіття кінечних форм його прояву та проголошення приводить до визнання безмежності Логосу, що має охопити собою будь-яку ймовірність. Отже, «видобування володарюючого сущого в цілому з втаємничення» стає нескінченним процесом заглиблення в присутність буття. Саме «Логос» забезпечує цілісність цього процесу, оскільки він є можливістю та потребою бути виголошеним та можливістю і потребою почути. Тут процес пізнання є невіддільним від процесу становлення буття як «слухання» його «промовляння». Ці двоє діалектично доповнюють один одного і є тим самим, за словами Хайдегера М., процесом «відкриття, видобування з втаємничення володарювання сущого в цілому». «Логосом» осмислюється істинно суще володарювання (буття як присутність того, що є). Таке осмислення здійснюється людиною як включення її, вбудовування в буття як окремого суб’єкта.

Незважаючи на багатоманіття шляхів оформлення буття в процесі його сприйняття та усвідомлення особистісною свідомістю, слід мати на увазі його єдність та цілісність яка, з одного боку,— проявляється цим багатоманіттям і ним виповнюється, а з другого — робить можливим усвідомлення світу як об’єктивно даного у спогляданні цілого. Таким чином, ціле не існує десь окремо від багатоманіття його проявів, а є процесом мислення цього багатоманіття. «Логос», як засіб (слово, закон) готує найінтимнішу зустріч не з «позначкою» чи «ярликом», а з самою сутністю змісту. «Логос», як шлях, є постійним процесом мислення та переосмислення окремих змістів, становленням дійсності як безперервної динамічної взаємодії певних умовно-статичних форм. Логос як мета є відчуттям присутності, причетності, цілісності Буття. У будь-якому випадку «Логос» проектує видобуття істини і раціональним і містичним шляхами християнсько-європейської культурної традиції.