Позачасся у творчості Тараса Шевченка

Горбачов Д.

За Шевченкових часів мало хто знав про те, що психіка перебуває одразу у двох часових вимірах. Тепер широко відомо, що людина реагує одночасно: 1) на безпосередні враження (імпресіоністично) і 2) на сигнали з підсвідомості, надсвідомості і з містичного шару (міфологізм). Наші переживання регулюються міфологічними, позачасовими комплексами. Скажімо, еротичне почуття, що воно є протиотрутою від смертного жаху, стимулюється первісною ідеологією «інь -- янь», помноженою на біблійну встидливість.

Мистецька поведінка інспірується патетичною релігією Діоніса, тобто мінорно-мажорною шкалою хвилювання. Розум, розсудливість посідають не високе місце серед психологічних регуляторів. Цього не усвідомлювали в позитивістському 19 ст., і покладалися на раціональність, на освіченість як на арбітра у суперечці «голови і серця». Раціоналізм прагнув у мистецтві гармонії і вгамування пристрастей, що й пропагували у всіх країнах світу королівські й імператорські академії красних мистецтв. З часів Просвітництва європейська інтелігенція шанувала щонайбільше «розум, логіку, правила». Щоправда, Достоєвський попереджав: «У логіці -- вся нудьга». Тарас Шевченко -- один з небагатьох сучасників, хто трактував «чисту логіку», не підживлену щирим почуттям, як інтелектуальний ідіотизм, представники якого «сонце навіть гудять, не відтіля, каже, сходить Та не так і світить. Отак, каже, було б треба. Що маєш робити?».

Підсвідомість в європейській культурі було розворушено лише у 20 ст. сюрреалістами. Шевченко розумів її значення для поетичної, себто алогічної, творчості: «Чи вчорашнє задавнене / Знов заворушилось, / Чи ще тільки заклюнулось / І рай запалило».

Мистецтвознавець з Франції В.Маркаде зауважила Шевченків малюнок, зроблений у сюрреалістичному дусі -- «Інтер’єр з годинником без стрілок, підвішений невідь-де, і зі статуеткою з тілом живої жінки».

Парадокси і нісенітниці у Шевченковій поезії, як правило, фольклорні і сягають архаїчних часів з їх алогічною системою космічної орієнтації. Шевченко, подібно до сюрреалістів, то милується злом, то жахається його. Серце поетове живе темними переживаннями і породжує ту гідну подиву непослідовність, ту несподіваність, неочікуваність, що ними аж рясніє «Кобзар». Яких лише парадоксальних образів, що занурюють читача в позачасся, немає у нього. І миттєвий стрибок від Ероса до Танатоса: «Чи то з іншим полюбитись Чи то утопитись». І побажання маленькій Мар’яні -- «зів’янь тихо, поки твоє серце не розбите» (далекий пращур розпачливого Маяковського «Я люблю смотреть, как умирают дети». Але й відгомін архаїчного: «Найкраще людині, що на світ не народилась» -- Еклезіяст).

Завдяки фольклору та Біблії його мислення було архетипним, тобто позачасовим. Сьогоднішні переживання і події відлунювали віковічністю. Сам поет це усвідомлював: «Поэт облекал свои фантазии в формы вечной истины и потому-то его идеалы кажутся близкими и родными», читаємо в його щоденнику. У вірші «Мені тринадцятий минало» пастушок живе у раю, потрапляє у пекло («Запекло, почервоніло і рай запалило»), рятується завдяки жінці-заступниці з потойбіччя «при самій дорозі». Наслідком усіх тих перетворень, конкретних і тут же космогонічних, «темница сердца озарилась».

Увесь «Кобзар» -- це молитва, замовляння «злих сил світової речовини», ворожих до людей, до Землі, до України. І прихиляння Божої благодаті. Арсенал його мистецьких засобів -- магічно-діонісійський: плачі (ламентації), бурлеск, пародія, блюзнювання і блазнювання. Вмінням епатувати, «знову святеє поганить» задля очищення психіки від перевантажень він може конкурувати з майбутніми архаїстами-новаторами М.Семенком, Д.Бурлюком, В.Маяковським.

Приклади наведу під час конференції.