Практичний елемент філософії в системі виховання правителів-філософів Платона

Юлія Обревко, Національний університет ім. Тараса Шевченка, Київ

Головна функція держави, за Платоном — виховна. Тому ефективно управляти державою може лише та людина, що пройшла шлях внутрішнього розвитку, реалізувавши мету людського життя. Лише вона зможе вірно вказати цей шлях іншим. Правитель-філософ тому є взірцем для громадян держави. Згадаймо міф про печеру. Філософ — той хто розірвав кайдани і отримав можливість споглядати істинне буття — світ ідей, тому, лише він зможе вказати іншим вірний напрям самоформування.

Отже, основною метою ідеальної держави стає забезпечення умов для розвитку вищого духовного начала в кожному, тим самим актуалізується реалізація мети людського існуанння, адже достойне життя людина може провадити лише в справедливій досконалій державі.

Вдоволення людини наявним станом її духовного буття, відсутність внутрішнього духовного пошуку, задоволення своєю уявною мудрістю, піклування лише про матеріальне є характеристиками звичайного способу життя, що властивий більшості. Ця більшість добре почуває себе в спотвореному типі держави. Філософський спосіб життя властивий філософам — тим хто через чітке відчуття своєї недосконалості, невдоволення собою, збентеження душі, намагаються віднайти дещо справжнє, самодостатнє. Філософський спосіб життя можна символічно інтерпретувати як поступовий розвиток людини від початкового «рівня печери» до кінцевої мети її буття — споглядання істинного буття, тобто, як послідовну сукупність практичних прийомів, відповідних до кожного етапу становлення, направлених на висхідий розвиток людини. Такий спосіб життя Платон метафорично зображує як перелік стадій виходу з печери: «Тут нужна привычка, раз ему предстоит увидеть все то, что там, наверху. Начинать надо с самого легкого: сперва смотреть на тени, затем — на отражения в воде людей и различных предметов, а уж потом — на самые вещи; при этом то, что на небе, и самое небо ему легче было бы видеть не днем, а ночью, то есть смотреть на звездный свет и Луну, а не на Солнце и, его свет... И наконец, думаю я, этот человек был бы в состоянии смотреть уже на самое Солнце» [Платон. Государство. 516]. Філософський спосіб життя є певною системою, механізмом, направленим на правильне формування людини, що забезпечується керівництвом вищого начала в людині — розумом, який лишень і спроможний вірно формувати людину.

Аналогічно і з державою. Аристократія — правління філософів — є проєкцією керіництва розумного начала в людині, тому, можемо стверджувати, що для держави в цілому ця форма правління є філософським способом її існування. Засобом її функціонування є відповідна всезагальна система виховання. Вона дає можливість громаданам провадити філософський спосіб життя, що має на меті реалізацію сенсу людського існування. Ця система відображає основні етапи філософського способу життя людини, а остаточним її завданням є формування правителів.

Для того щоб правити іншими, необхідно спершу навчитися керувати власним «я», тому майбутніх правителів вчать бути філософами — вести відповідний спосіб життя. Платон говорить, що якщо не провадити такий спосіб життя «ни к чему и жить». Таке життя вимагає наполегливої шоденної праці. Одних роздумів мало, для Платона «обов’язок філософа» — у тому щоб діяти. «Платон, полагаясь на могущество философии, вводит ее в самую гущу жизни и ставит перед нею огромные практические задачи. В том изолированном положении, в каком находится философия в настоящее время, ей и самой трудно понять, что лишь решая практические задачи она смогла закалить свой характер, свойствен­ный ей на первой творческой стадии» [ Йегер В. Пайдейа: Воспитание античного грека.— М., 1997.— С. 147]. Перебуваючи у конкретиці життя, вирішуючи буденні справи, філософ має залишитись вірним філософській мудрості. Практичне життя, в цьому сенсі, є обов‘язковим випробуванням філософії на відповідність її своїй суті. Спавжній філософ має жити так, щоб щоденно отримувати над собою все більше влади. Жити так, як належить філософу, означає присвятити себе інтелектуальній і духовній практиці, відвернутися душею від мінливого світу, вдосконалити своє моральне життя. Адже лише ті, хто звеличився над мінливим світом до світу ідей — світу істини, можуть забезпечувати справедливе функціонування держави. Вони належать, перш за все, цьому божественному світу, саме тому вони є доброчесними, спосіб їх життя є високоморальним, а отже, вони можуть вести інших вірним шляхом.

Підготовка майбутніх філософів-правителів покликана виховати практичну мудрість. «Кто уцелел и всячески отличился — как на деле, так и в познаниях — пора будет привести к окончательной цели: заставить их устремить ввысь свой духовный взор и взглянуть на то самое, что всему дает свет, а увидев благо само по себе, взять его за образец и упорядочить и государство, и частных лиц, а также самих себя — каждого в свой черед — на весь остаток своей жизни.» [Платон. Государство. 540]

Лише після грунтовної підготовки, коли майбутні правителі оволоділи знанням ідеї добра і їх суть стала належною до божественного світу, вони вийшли за егоїстичні межі своєї індивідуальності, лише тепер вони отримують право керувати іншими. Це є люди, які реалізували сутнісну мету людського існування — вони долучилися до вищого, надлюдського світу. Платон так описує їх спосіб життя: «Большую часть времени они станут проводить в философствовании, а когда наступит черед, будут трудиться над гражданским устройством, занимать государственные должности — не потому, что это нечто прекрасное, а потому, что так необходимо ради государства. Таким образом, они постоянно будут воспитывать людей, подобных им самим, и ставить их стражами государства взамен себя, а сами отойдут на Острова блаженных, чтобы там обитать» [Платон. Государство. 540].