Проблема гуманізму у творчості Т. Манна

М. Прилипко, Національна музична академія ім. П.І. Чайковського, Київ

Досвід &#171,нового гуманізму&#187, народу у ХХ столітті &#151, особливо жахи Першої та Другої світових воєн &#151, в якості головної проблеми перед усією німецькою нацією поставив питання про гуманізм, а точніше, про ті деструктивні процеси у Німеччині цього періоду, які знищували значущість і пріоритетність гуманістичних цінностей у німецькій культурі.

Великі уми, досліджуючи проблему дегуманізації духовної культури Німеччини першої третини ХХ століття, намагалися пояснити природу здичавіння в країні з гуманістичними традиціями. Про це багато писав і говорив видатний гуманіст ХХ століття &#151, Альберт Швейцар, який вважав, що культура, яка розвиває лише матеріальний бік без відповідного духовного прогресу, нестримно мчить назустріч національній катастрофі, це, зокрема, виявляється в такому понятті, як &#171,надлюдина&#187,, що вже свідчить про фатальну духовну неповноцінність. Ці ідеї детально розглядаються у його роботі &#171,Культура та етики&#187, (1923) і доповіді &#171,Проблема миру в сучасному світі&#187,, виголошеній Альбертом Швейцером на церемонії вручення йому Нобелівської премії миру в Осло у 1954 році.

Ці ж проблеми розглядав у своїй творчості Томас Манн протягом усього життя. Проблеми духовної кризи і людської несвободи, зростання соціальної відчуженості німців він бачив дещо інакше, ніж А.Швейцар, беручи до уваги складні взаємозв'язки усіх соціальних елементів суспільства.

Масштаб цих складностей найбільш повно, на наш погляд, знайшов відображення у його дослідженні &#171,Філософія Ніцше у світлі нашого досвіду&#187,, в якому великий німецький письменник зробив спробу визначити істинне місце такої неоднозначної фігури, як Фрідріх Ніцше. Томас Манн вирішує досить складне завдання: з одного боку, він показує Ф. Ніцше як філософа, що робить переоцінку усіх цінностей німецького духовного життя, визначає масштаби духовної катастрофи Німеччини, а з іншого боку,&#151, людини, чия філософська система стала ідеологічною основою для найбільш антигуманного режиму, режиму гітлерівської Німеччини 1933-45 років.

Протиріччям у методології ніцшеанської системи, за Т. Манном, є естетизм як метод дослідження автора &#171,Заратустри&#187,. Сентенція Ф. Ніцше, що життя може бути виправдане лише як естетичний феномен, викликає неприйняття у Т. Манна. Сутність естетизму полягає у пріоритеті художніх цінностей в буденному житті, які підносять чуттєвість над тверезою розумністю, раціональним ставленням до життя. Естетизм може бути позицією людини, яка стоїть над моральністю. Естетизм (естетство в житті) &#151, це позиція, що відкидає гуманізм.

Т.Манн у своїй статті про філософію Ф.Ніцше аналізував уявлення останнього щодо ідеалу людства не у вигляді кінцевої мети, а у вигляді кращих представників роду людського &#151, героїв. Це і є оспівування ідеї індивідуалізму у ніцшеанській теорії. Він був упевнений, що естетичний культ генія і героя, запозичений ним у А.Шопенгауера разом з твердою упевненістю, що щастя недосяжне і що людині надана лише одна достойна можливість &#151, героїчний життєвий шлях. Однак у Ф.Ніцше під впливом його преклоніння перед силою і красою життя, шопенгаурівська думка зазнає певної трансформації, перетворюючись на своєрідний &#151, героїчний &#151, естетизм. Покровителем створеного ним культу Ф.Ніцше проголошує бога трагедії Діоніса. Саме цей діонісійський естетизм і перетворив Ф.Ніцше на найвидатнішого психолога і критика моралі з усіх, кого знала історія культури.

Т.Манн вважав, що на філософію Ф.Ніцше вплинули дві хибні думки: по-перше, неправильне співвідношення між інстинктом та інтелектом, по-друге, життя і мораль трактуються як антагоністичні начала. Т.Манн, навпаки, моральність і життя визначає як єдине ціле, а етику вважає опорою життя.

Критика ніцшеанської філософії була проведена Томасом Манном задля того, щоб показати не лише особливості філософії Ф.Ніцше, але і довести, що &#171,не фашизм є витвором Ніцше, а навпаки: Ніцше є витвір фашизму&#187,. Адже Ф.Ніцше як філософ буржуазного світу не розмежовував гуманістичну мораль і мораль буржуазну.

Історія навчила німців проводити такі розмежування &#151, між гуманізмом і буржуазною мораллю, а Ф.Ніцше, виступаючи проти відчуження, втрати людиною свободи, духовного зубожіння, таких відмінностей не бачив, але тонко їх сприймав. В цьому полягає його трагедія і трагедія його послідовників. Тому Т.Манн, аналізуючи методологію Ф.Ніцше, підходить до висновку, що естетизм як метод &#151, це не лише відмова від рефлексивного мислення, а, перш за все, &#171,шалене заперечення всього духовного, тобто процес самозаперечення людини&#187,, що досягається у філософії Ф.Ніцше засобами трагічної іронії.