Проблема синтезу поетичної мови та музичного мистецтва в творчості А. Ахматової
Н.М. Дженкова, Національна музична академія ім. П.І. Чайковського, Київ
Одним з основних принципів синтезу різних видів мистецтв є так званий ансамблевий (М. С. Каган). Цей принцип являє собою органічне інтегрування і схрещення декількох видів мистецтв в абсолютно нову, цілісну художню структуру. Складові компоненти цієї структури дуже тісно сплетені і зв'язані один з одним, тому розмежувати їх практично неможливо, і лише ретельний науковий аналіз може вичленити одну з складових цієї структурної єдності.
Найбільш розгорнуто цей принцип синтезу знайшов своє втілення в творчості А.Ахматової, поезія якої досить часто була об'єктом уваги видатних композиторів XX сторіччя і завдяки цьому беспосередньо втілена в їх музичному мистецтві.
До поетичної творчості А. Ахматової неодноразово зверталися композитори, відкриваючи в її поезії щось особливе і близьке кожному з них. Слід зазначити, що вірші Ахматової дуже тісно пов'язані з класичною поетичною традицією і спираються саме на поетичну школу XVIII сторіччя.
Інтонаційний стрій ахматовських віршів відзначається природним включенням побутових, розмовних зворотів, ритмічними перебоями і дисонансами. Але всі ці риси не заперечують музикальності її поезії, вони лише вириваються за межі буденної і монотонної «,музикальності»,, притаманної взагалі для цієї епохи.
Традиційна мелодійність російського вірша не зникає в поезії Ахматової. Вона стає фоновою і супроводжує більш складні мелодичні візерунки. Тому перед композиторами, які зверталися до ахматовської поезії, поставало нелегке завдання. З одного боку, класичний «,ореол»,, який оточує поезію Ахматової, потребує використання таких самих класичних засобів виразності, в тому числі й жанр класичного романсу. Останнє підтверджується і домінуючою в творчості Ахматової темою любовної лірики, саме тією темою, у втіленні якої романс посідає провідні позиції. З іншого боку, виняткова своєрідність поетичної інтонації Ахматової не може бути внесена в якісь чіткі, стандартні межі музичного рішення.
Не випадкові в цьому відношенні і музичні втілення поезії Ахматової частіше за все саме у формі циклу. Слід зазначити, що між окремими віршами поета існує майже непомітний на перший погляд зв'язок, який їх об'єднує. Пізніше в її творчості виникають і окремі цикли, але безумовно, всі ахматовські поезії об'єднуються в один гігантський цикл, в один великий вірш її долі. І, можливо, саме тому, свою останню збірку поезій, яку було видано ще за життя поета, і до якої ввійшла основна частина написаних Ахматовою віршів, вона назвала «,Біг часу»,, символічно охрестивши цією назвою і всю свою поетичну творчість.
Однак, саме тому, що кожний окремий вірш Ахматової подібний до миті, вихопленої з потоку часу, поезії її легко складаються в ту чи іншу довільно утворену сюжетну лінію. При цьому абсолютно не обов'язково, щоб це відбувалося у тій послідовності, в якій розгорталося поетичне життя Ахматової. Окремі її вірші, як мозаїка, вибудовуються в різноманітних комбінаціях. Але, в будь-якому випадку, послідовність вибраних віршів набуває ознак сюжетного розвитку, не просто поєднанням окремих емоційних станів, а динамікою розкриття характеру і долі героїні. Це робить поезію Ахматової благодатним матеріалом для побудови вокальних циклів з сюжетною основою.
Як правило, вони включають в себе велику кількість номерів. Логіка розвитку сюжету —, це експозиція, зав'язка, розвиток, кульмінація, розв'язка, епілог —, потребує широкого поетичного простору. Але поезія Ахматової дає можливість скомпонувати цикл з сюжетною динамікою і при малих масштабах. Наприклад, цикл Ю. Фаліка складається всього з трьох віршів Ахматової, які знаходяться досить далеко один від одного в «,щоденнику», поезії Ахматової, але, незважаючи на це, вибудувані композитором в одну лінію, вони набувають сюжетної логіки.
Ще один цикл Слонімського на вірші великого поета —, «,Десять віршів Анни Ахматової»,,—, в якому героїня циклу представлена вже в зовсім іншому аспекті. Романси цього опусу являють собою своєрідну сповідь, внутрішній монолог, де домінуючою темою є любов трагічна, нерозділена, відмічена «,золотим тавром невдач»,.
Також до поезії Ахматової звертався і С. Прокоф'єв, який написав цикл «,П'ять віршів Анни Ахматової»,. Цикл вражає своєю цілісністю, зрілістю і глибоким психологізмом, притаманним саме поезії Ахматової. Віршам, вибраним Прокоф'євим для цього опусу, властиві м'які інтимні тони, емоційна піднесеність і схвильованість. Тут має місце контрасне протиставлення радісного світосприйняття, захвату любовного почуття і настрою образи, передчуття тривоги і розчарування. І все ж таки своєрідним поетичним лейтмотивом циклу є світлий образ сонця як символ радості й надії.
Отже, взаємозв'язок поетики ахматовської лірики з музичним мисленням епохи набував різноманітних форм і проявів. Серед представників того покоління, що духовно формувалося в перші десятиліття XX сторіччя на ахматовській поезії, були і молоді композитори. Вони чутливо вловлювали в її віршах специфіку нового часу, нових ритмів, образів, нових вільних форм і втілювали все це в своїй музичній творчості.