Проблеми формування культури спілкування особистості

К. В. Джеджера, Рівненський державний гуманітарний університет

Феномен культури спілкування знаходиться у центрі численних наукових досліджень. Фундаментальне значення для його осмислення мають праці, в яких вивчаються явища культури.

Неодностайність існуючих поглядів та наявність різноманітних підходів не дозволяє виокремити єдине, «універсальне» пояснення сутності феномену, у зв’язку з чим залишаються відкритими багаточисельні питання, що вима­га­ють теоретичних розробок і практичної реалізації.

Зокрема, потребує розв’язання ділема стосовно встановлення змісту культури спілкування: чи відносити до нього всі закарбовані у досвіді людські здо­бутки у сфері спілкування, чи визначати зміст феномену лише аксі­оло­гіч­ни­ми вимірами. Від відповіді на це питання залежить підхід до вибору змісту дос­віду спілкування та способів його трансляції у процесі професійної під­го­товки. Тлумачення культури спілкування у площині аксіології спрощує педаго­гічну задачу, основна частина якої полягає у формуванні гуманістич­них цінностей, забезпечення успадкування гуманістичних культурних надбань. У випадку віднесення до культури спілкування всіх набутків людства у цій сфері виникає необхідність складної, кропіткої і тривалої педагогічної взаємодії педагогів і студентів, скерованої на відбір суто людяних зразків спілкування, пошук ефективних шляхів для реалізації досягнень духовної культури у суб’єктивному житті людини, подолання тих негативних, аморальних поглядів, переконань, звичок, які стали складовими її свідомості і поведінки, особистісної культури, що вимагає педагогічної взаємодії з цілісним внутрішнім світом особистості, усіма його сферами.

На цій основі виникає висновок стосовно пріоритетності духовного у змісті педагогічного аспекту досліджуваного феномену, необхідності досягнення освітнього процесу у навчальному закладі рівня іманентності духовності. Цю тезу обстоює М. Піщулін, який підкреслює концептуальну єдність філософії духовності і філософії освіти, і стверджує, що останні у своїх принципових параметрах розкриваються за допомогою єдиних законів. Розглянуті міркування стали підставою для уточнення педагогічного аспекту поняття «культура спілкування особистості» у межах встановлення аксіологічних параметрів особистісної культури, з позицій духовності.

Відповідно до цього є підстави розглядати поняття «культура спілкування» у педагогічному сенсі як складову духовної культури — частину суспільного досвіду спілкування, що за своїм змістом і способами реалізації представлена тими духовними цінностями, які є основою гуманістичного контексту спілкування людей.

В основу нашого твердження покладено ідею, обгрунтовану А. Флієром, що­до розуміння процесу опанування здобутків культури (інкультурації за автором) як процесу засвоєння елементів досвіду у вигляді системи нако­пи­чених знань, принципів, умінь і навичок колективного співжиття, діяльності, крите­ріїв самовизначення і технологій соціальної взаємодії. Досвід, за переко­нан­нями автора, виступає квінтесенцією змісту культури, продуктом селекції різноманітних технологій колективної життєдіяльності, соціальної консолідації і регуляції взаємодії людей.

З урахуванням вищезазначеного уявляється можливим розуміти феномен культури спілкування особистості як індивідуальний результат засвоєння суспільного досвіду, а педагогічний аспект визначати у контексті опанування духовного змісту досвіду спілкування.