Просторово-часова структура танцю

Кіндер К. Р., Волинський державний універсітет ім. Лесі Українки

Танець -- одне з найбільш загадкових явищ індивідуального та суспільного життя, важлива складова духовної спадщини будь-якого народу. Наше існування в безмежному Всесвіті, наше буття й діяльність, весь наш шлях: народження, пізнання, любов, протистояння, спокуса й смерть -- прекрасний, дивний, сумний танок на ім’я Життя. Людині недостатньо просто його прожити, їй необхідно все пізнати, класифікувати, зрозуміти, що таке життя, в чому його сутність, сокровений сенс або символічний образ.

У міфологічну епоху образ світобудови відтворювався й закріплювався у системі обрядів, священодійств, ритуалів, що пронизували всі аспекти життя і свідомості архаїчного суспільства. Міфологічна картина світу була виражена через культурні символи, які ‘‘занурюють кожне окреме явище в стихію ‘‘першопочатку’’ й дають через нього цілісний образ світу (Аверинцев С.С.). Саме посередництвом символічних образів відбувалось єднання давніх людських колективів із вселенським ритмом природи, перехід від темряви до світла, від руйнування до творення. Уявлення про світотворення відбивалися за допомогою предметів та зображень, посередництвом особливої організації простору; уявлення про світопорядок підпадали динамічній символізації в танці, який був центральним елементом усіх традиційних таїнств і ритуалів.

Реальність для первісної людини виглядала такою, що в ній не було непрохідних кордонів між внутрішнім і зовнішнім світом. Ритуал сполучав світи. В ньому «цей» світ не заважає «тому». Як у первісному палімпсесті малюнки наносилися поверх один одного, так на одному і тому самому місці розпалювалося нове вогнище, навколо якого розгорталося колективне танцювальне священнодійство. Це рухливе коло людей, об’єднаних загальною тілесною вібрацією, являло собою первинну форму самоорганізації родового психокосмосу, в якому узгоджувалися індивідуальні ритми життя. Первісний танець -- це не просто розмірене крокування по колу, це рух, ініційований «центральним вогнем». До центру світу прив’язувалося те, що витанцьовувалося намистом людей за обрисом полум’я.

Наука первісної людини полягала у вмінні знаходити в безмежному, таємничому і небезпечному просторі абсолютну «точку відліку», певний «центр». У мірі віддалення від цієї сакральної домінанти слабшала дія захисних сил і зростала небезпека. Людина прагне сформувати, окреслити й підтримувати межі просторово-часової структури та спілкуватися з могутніми силами світу, що викликалися у священне коло. Архаїчний танець завжди розпочинався з підготовки, очищення певного місця -- «танцмайданчика» й встановлення центру. Це був рух навколо центральної точки, чи то вівтар, дерево, вогонь, людина або ідея. Залучення до кола всіх учасників ритуалу соприродно акту творення, при якому вони, відокремлюючи внутрішнє від зовнішнього, окреслювали певний сакральний простір як у матеріальному світі, так і в колективній свідомості.

Послідовні пози, жести, міміка, рухи, що мали сакральне призначення в ритуальних танцях, створювали тілесну й звуко-ритмічну організацію простору-часу. Формуючи та підтримуючи просторово-часову структуру, виконавці танцю відособлюються від оточуючого їх світу. У такому сакральному просторі пластикою людського тіла твориться магічна дія, безперервне оновлення дійсності, надаючи танцю символічного характеру.