Процес розуміння як вияв духовного життя у поглядах В.Дільтея

Ю.Косоротова, Інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України, Київ

На початку ХІХ ст. інтерес до проблеми розуміння висловлювали філологи, історики, літературознавці, теологи. Пошук методів і процедур, за допомогою яких може здійснюватись наукове пізнання, призвів до розгляду категорії розуміння з методологічної точки зору, яка довгий час вважалась традиційною (Е.Бетті, В.Віндельбандт, В.Дільтей, П.Рікерт, В.Шлегель, Ф.Шлейермахер та ін.). З часів становлення екзистенційної філософії і до наших днів за проблемою розуміння все більше закріплюється онтологічний статус (Г.Х.Гадамер, П.Рікьор, А.Н.Уайтхед, М.Хайдегер). З позицій онтології проблема розуміння розглядається як умова буття в світі. Поєднання людини з буттям, тлумачення самої себе як частини цього буття, як «розуміючого буття» надало розумінню властивості події, яка здійснюється природно (М.Хайдегер). Проблема розуміння розглядалась в феноменології (Е.Гуссерль), аналітичній філософії (Л.Вітгенштейн), інтерпретуючій філософії (Ф.Ніцше), але сам термін «розуміння» ще не мав статусу наукового. У наукову термінологію поняття «розуміння» вводить Ф.Шлейермахер (1768 — 1834), надає йому категоріального статусу, створює подальші передумови для вивчення означеної проблеми.

В.Дільтей ввів термін розуміння у наукову психологію і визначив його за допомогою категорій історичної свідомості. В нього це категорії «зовнішнє» і «внутрішнє», які в гуманітарному знанні конкретизуються через іншу пару категорій — вираз (прояв) і виражене (явлене). Ці категорії «означають відношення, яке існує в розумінні між чуттєвим виявом життя й тим, що породжує його й виражене в ньому. Розуміння простягається лише такою мірою, якою є співвідношення зовнішнього і внутрішнього, подібно до того, як пізнання природи простягається лише на стільки, наскільки існує відношення феноменів, до того, чим вони викликані». Саме ж загальне визначення звучить так: «розумінням ми називаємо процес, за допомогою якого ми з зовнішніх почуттєво даних знаків розпізнаємо деякий внутрішній зміст».

Погляди на розуміння Дільтей викладає у низці наступних положень. Розумінням ми називаємо процес, що в ньому з почуттєво даних виявів душевного життя ми приходимо до його пізнання. Якщо почуттєво сприймані вияви душевного життя справді можуть бути відмінними, то їх розумінню, завдяки вказаним умовам цього типу пізнання, мають бути притаманні вказані спільні риси. Розуміння письмово зафіксованих життєвих виявів, здійснюване згідно з усіма правилами мистецтва, ми називаємо тлумаченням, інтерпретацією... Розуміння... є засадною процедурою для усіх подальших операцій гуманітарних наук... Подібно до того, як у природничих науках будь-яке законовідповідне пізнання є можливим лише завдяки вимірювальним і обчислювальним складовим дослідів, а також за правилами, що становлять зміст цих наук, так і в гуманітарних науках кожне абстрактне положення, зрештою, можна виправдати лише через його співвідношення з душевною життєвістю, як вона дана у переживанні і розумінні. Отже, якщо розуміння — основне для гуманітарних наук, то теоретико-пізнавальний, логічний методологічний аналіз розуміння є головним завданням для обґрунтування гуманітарних наук. В.Дільтеєм виведено 3 апорії з цих питань. «Кожен з нас є немовби у своїй індивідуальній свідомості, вона є індивідуальною і свою суб’єктивність передає будь-якому осягненню». Горгій так означає цю проблему: коли навіть існувало знання, то той, хто ним володіє, не зміг би передати його іншому... Можливість осягнення чужого є однією з глибинних, насамперед, теоретико-пізнавальних проблем». Умовою ж кожного загально значимого об’єктивного розуміння є те, що «в кожному чужому індивідуальному вияві не може з’явитись щось таке, чого не містить у собі така ж сама осягаюча життєвість». У життєвості повинна міститись певна спроможність, тобто спроможність осягнути, зрозуміти.

Друга апорія звучить так: «З окремого — ціле, з цілого ж знов окреме. І сама цілісність твору вимагає подальшого наближення до індивідуальності творця, до літератури, з якою вона пов’язана... Так, з цілого — розуміння, натомість ціле, навпаки, з окремого.» Третя апорія: «Вже кожний окремий душевний стан ми розуміємо лише завдяки зовнішнім подразникам, що його викликають. Я розумію ненависть, виходячи з якогось шкідливого втручання у чиєсь життя. Без цього відношення страждання зовсім не були б доступні моєму уявленню. Отже, для розуміння безумовно необхідним є середовище. Теоретичне знання, на думку вченого, неспроможне висловити все розмаїття можливих розумінь: «Ми завжди розуміємо більше ніж знаємо, аніж можемо відтворити у формах знання», — резюмує В. Дільтей. Говорячи, що основою будь-якого розуміння завжди є вияви життя (як прояви внутрішнього змісту) вчений визначає три класи таких життєвих виражень. Перший — це поняття, судження, складні форми мислення та структури, що сприяють утворенню думок. Вони істинні. Завжди значать одне й те ж саме і для того, хто висловлює судження і для того, хто його розуміє. Однак, такі життєві вираження нічого не говорять розуміючому про свої життєві зв’язки з душевним життям, про внутрішньолюдський зміст. Другий клас — це людські дії, рухи, вони завжди несуть собою якесь повідомлення. Через них виражаються цілі, наміри, переживання. Але їх внутрішньолюдський зміст завжди частковий і однобічний, багатство життєвих зв’язків передається в них неповністю. Ці два класи оцінюються В.Дільтеєм у визначеннях істинності або хибності. Їх може спотворювати злоба повсякдення, побутові негаразди, хитрощі, омани, недомовки тощо. Це викривляє і навіть руйнує справжність відношення між вираженням і явленою в ньому духовністю ініціатора. Третій — найвищий клас, визначається в термінах правдивості і неправдивості. Такі вираження виходять з глибин людської душі і можуть розповісти про її духовне життя набагато більше ніж будь-яке психологічне спостереження. Відповідно до таких «проявів життя» В.Дільтей класифікує і рівні розуміння на елементарні та вищі форми.

Елементарні форми виникають із взаємодії людей, їх потреб, інтересів, залежності один від іншого. Елементарне розуміння (одиничний життєвий прояв) зображається в нього як висновок по аналогії, заснований на відповідності між аналогією й тим, що вона виражає (вираз обличчя виражає радість чи біль...). Таке розуміння не схоплює в єдності і цілісності фундаментальність, вираження і явленої в ньому духовності. Воно виявляє лише окремі елементи життєвого зв’язку. Вищі ж форми розуміння складаються з елементарних і водночас відрізняються від них. На вищих формах окремі вияви життя осягаються як частина цілого. А ціле, як цілісна структура, життя вимагає вищих форм історичного розуміння. Акцентуючи на тому, що предметом розуміння завжди є щось одиничне, В.Дільтей вищі форми розуміння характеризує ще такою рисою як одиничність, індивідуальність того цілого, що є самоцінністю духовного світу. Осягнення людської індивідуальності в цілісності, по її визначеності, її життєвим проявам — головне завдання вищих форм історичного розуміння. Досягти їх можна шляхом подолання чужості того, що треба осягнути, «вживання», «заглиблення», «проникнення» дослідника в предмет розуміння, відтворення тих переживань (розумінь) і «знов-переживання», і зрештою наступає «витлумачення», «інтерпретація».