Психологічні підходи до тлумачення комунікативної парадигми в етиці

А. Ю. Сабо, Інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН України

Спілкування постає ключовим фактором становлення моральної сфери. Наголошення на значенні спілкування, по суті, є запереченням будь-яких уявлень про людське єство, яке визначає етичні уявлення, судження, почуття та поведінку людини. Розглядаючи роль спілкування у становленні етичної сфери шляхом опосередковування уявлень про людське єство, що визначає зміст спілкування, тим самим, заперечуючи його виключне значення, потрібно звернутися до деяких психологічних теорій особистості та їхнього соціального проявлення. Наприклад, у теорії З. Фройда ми спостерігаємо чітке уявлення про неухильні людські потреби — вчення про інстинкти життя та смерті. Відповідно, все культурно оформлене спілкування є безкінечним процесом інстинктового приборкання, при цьому сама культура стає сублімаційним дискурсом, тобто зміст спілкування у суті своїй є визначеним. Чи подивимося на іншу теорію — А. Маслова. У загально відомій піраміді потреб Маслова першочерговістю володіють потреби фізіологічні, потреби духовні можуть задовольнятися тільки із задоволенням попередніх, первинних потреб. І в даній теорії спілкувальний рух відбувається у визначеному руслі — від задоволення первинних потреб до потреб складніших, менш нагальних. Аби оцінити слушність наведених тлумачень, звернемось до творчості Е. Фромма.

Відмінність між неофройдизмом, засновником якого і був Фромм, і фройдизмом класичним полягає саме в оцінці ролі соціальності. Якщо для класичного фройдизму первинним є задоволення суперечливих потреб і їхнє суперечення соціальним вимогам і їхнє призведення до позірної формальної відповідності нормам, то для неофройдизму самі соціальні норми виступають цінностями, оволодіння якими є первинною і найголовнішою потребою, по суті, соціальний дискурс і визначає уявлення про існування тих чи інших «первинних», «невід’ємних» потреб. Неофройдизм не заперечує існування фізіологічних потреб, але культура представляє їх словесно, повертає у спілкуванні самій же людині, спілкування є і самою потребою-передумовою, і її вдоволенням. Наголошуючи на ролі культури, Фромм піддає критиці і теорію Маслова. Як наголошує Фромм, історія і досвід кожної людини показує, що задля реалізації ідеальних цілей людина здатна жертвувати, здавалося б, найнагальнішими потребами. Але тезу Фромма потрібно поглибити і вказати, що ті самі «первинні» потреби, якими людина жертвує в ім’я ідеальних, неможливі без ідеального обґрунтування. Ідеальність — смислове обґрунтування — присутня за кожним нібито інстинктивним порухом. Потреба у хлібові щоденному є думкою про хліб щоденний. Потреба у самозбереженні є думкою про смисл життя. Нікому не потрібне життя, якщо немає знаття про його ціль, — це яскраво показав В. Франкл.

Показовим у цьому випадку є приклад Ф. Ніцше. Хрестоматійні слова його Заратустри: «Суть завжди прислухається і шукає — порівнює, підкорює, завойовує, руйнує. Власна суть владарює і є володарем навіть над «я». За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець — його звати «твоя власна суть». У твоїй плоті живе вона, вона і є твоя плоть» [1, с. 33]. Ми знаходимо у цих словах твердження про існування людської суті та її ототожнення з тілесністю, яка «підкорює» «Я». Але весь казус у тім, що сутнісність тілесності проголошується, Ніцше коронує тілесність, називає «мудрецем», тобто підносить тілесні вимоги до ідеального стану, фактично, культурно формує ці вимоги. Тобто тілесність є посутньою тільки тому, що виголошується посутньою. Без цього проголошення вона втрачає не те що сутнісність, а й будь-який зміст. До того ж, завважимо, задля чого тілесність обґрунтовується як сутнісний засновок? Задля виснування із нього етики надлюдини. Тілесність є попередньою умовністю — твердженням, прийнятим на віру, що потрібне задля доведення етичних вимог, далебі нетілесних за своїм змістом. Адже у «Заратустрі» знаходимо слова про зневагу для людини, бо ж вона є «посміховищем і нестерпним соромом», натомість, «надлюдина — це сенс світу» [1, с. 11]. Завважимо, «сенс». Сенс є первинним щодо тілесності — «брудного потоку», хай навіть і проголошується вона посутньою.

Література

1. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. — К.: Основи, 1993 — 414 с.