Релігійно-філософські проблеми виховання у творчості провідних філософів України

П.Г. Берко, Львівський національний медичний університет, М.О. Борищак, Львівський державний інститут фізичної культури

Особливе місце в історії української філософської думки посідає релігійно-етичне вчення Г.С. Сковороди. Практично у виховному процесі спадщина філософа ще не використовується. Саме в його творчості найбільш яскраво на той час втілилися специфічні традиційні риси українського світоглядно-філософського менталітету. Світогляд мислителя має чітко виражений пантеїстичний характер, властивий для народного світогляду українців у дохристиянський період. Бог у нього тотожний природі і має різні імена — »природа», «натура» тощо. Він всюдисущий, він є невидимою натурою, первинною щодо видимої (матеріальної) натури. Він — у всьому матеріальному, в нашій плоті, в кожному з нас, він вічний. Людина, вважає Г. Сковорода, наділена атрибутами Бога. Вона містить у собі весь світ. Тому головним завданням людини є пізнання самої себе — «пізнай себе», «поглянь у себе». Взагалі, визнання того, що людина ємалим світом (мікрокосмосом), що в ній прихований цілий світ, є типовою рисою української філософії. Внутрішньому світу людини, її духовному буттю, самопізнанню (богопізнанню) українськими мислителями віддається перевага. Філософську концепцію людини, яку розробив філософ, наскрізь пронизує глибока ідея рівності всіх людей перед Богом, яку Ісус Христос виклав у своєму вченні і реалізував у ранньому християнстві. Осягнення сутності людини він здійснює через аналіз взаємодії духу і тіла. Причому цей аналіз Сковорода робить на основі категорії «час». Усе матеріальне вимірюється часом і йому належить вічність — невід’ємний атрибут Бога. Оскільки людина — це єдність тіла і духа, то, зрозуміло, що вона поєднує в собі смертне і безсмертне, часове і вічне. І лише з Богом у серці людина може знайти блаженство.

Релігійний зміст складає основу філософських поглядів і стає традиційним у біль­шості українських мислителів XIX ст. Це, насамперед, представники про­фе­сійної, так званої «академічної» філософії, яка сформувалася як філософська школа у Київській духовній академії. Перший професор філософії в академії І. Скворцов, його учні та послідовники — В. Карпов, Й. Михневич, О. Новицький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін. продовжили традиції української релігійної філософії.

Характерною особливістю релігійної філософії цього періоду є те, що вона розвивається не лише в межах богослов’я. Релігійна ідея, сфера релігійних переживань стають домінантними у світогляді різних соціальних течій, окремих мислителів. Релігійним пафосом просякнуті ідеї Кирило-Мефодіївського това­ри­ства, революційного дворянства тощо. Сфера релігійних переживань не обминула і творчості таких видатних українських мислителів, як М. Гоголя, Т. Шевченка та ін. Так, Тарас Шевченко був впевнений, що лише перемога християнських етичних ідей у житті людини, в її практиці спасе людство, знищить пекло на цьому світі, принесе мир і радість на землю людям. Він постійно повторює: «...Все од Бога, Од Бога все! А сам нічого Дурний не відає чоловік!» Це — визначення Божої причинності всього. Живе, чи мертве, чи воно було, є і буде — все свій початок має у Бога. Бог є першою причиною, що може дати початок новому життю й покласти на нього печать кінця. Без його згоди, кажуть, людині навіть волосок з голови не може злетіти. Шевченко не тільки постійно піддається Божій волі й всемогутності, а чітко протиставляє їх людській безпорадності. На думку поета, все багатство розуму, шляхетність духу, всі матеріальні надбання, духовна нікчемність, слава і воля походять від Бога.

Так, у Кирило-Мефодіївців головна проблема — національне визволення — пов’язувалася з проблемою релігійного відродження. Загалом, специфічною рисою їх романтизму був християнський характер. Шлях до правди, до рівності, до свободи — через любов до Бога, до Христа, котрий накреслює людству шлях до спасіння. Коли ж людина відходить від Бога, то наступає зло і нещастя на світі. Але Бог милостивий. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок його відродженню.

Продовжуючи релігійні традиції, М. Гоголь пов’язує добро, світло, красу з діяннями Бога. Бог є творцем усього прекрасного, він дав людині життя, і за це людина повинна бути вдячна йому. Не тільки окрема людина має керуватися релігією, але й усе суспільство повинно бути релігійно зорганізованим та релігійно скерованим.

При організації виховних заходів необхідно пам’ятати, що за часів тоталітарного режиму, коли атеїзм був частиною державної ідеології,християнській світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викорінити християнські засади українського народу, компартійна влада вдалась до двох основних методів — терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджувалось почуття страху, а молоде покоління виховувалось у дусі безбожництва. Такий вплив нейтралізувало родинне виховання, яке протистояло атеїзмові на державному рівні.

У нинішній ситуації, коли все розмито принципами плюралістичного «нового мислення», також є проблема виокремлення християнських засад з поміж різних фальшивих цінностей. Людина повинна відмовитися від розмитого поняття: «роби, що хочеш». Віруюча людина повинна пам’ятати, що «найвища влада — це влада над собою» (Ціцерон). Це важче за вседозволеність, яка насправді є гидким різновидом духовного рабства. Торкаючись питання свободи, необхідно пам’ятати, що істинна свобода для людини — це свобода не грішити. Неприпустимим є те, щоб для кожного було лише те, про що він думає і чого бажає і наскільки це йому вигідно. Необхідно також зазначити, що спроба у такому випадку опиратися на християнство є в кращому випадку помилкою. Християнство — це релігія особистого спасіння, а не програма ідеального соціально-політичного влаштування. Хоча з певною відпо­відальністю можна сказати, що засвоєння суспільством засад християнської моралі оздоровить життя нашого народу, окремої особи. У цьому йому допоможе філософія, наука і релігія.

Таким чином, ми впевнені, що становлення України як демократичної, соціальної, правової держави, формування засад громадянського суспільства безпосередньо пов’язані із комплексним підходом до виховання. І що основну роль у цьому підході відіграє філософія, наука і релігія.