Розуміння духовності сучасними західними богословами              

О.Липка, Львівський національний університет ім. Івана Франка

Попри те, що ХХ ст. стало століттям вражаючого розвитку науки і техніки, цим самим воно також спричинило поглиблення почуття загубленості людини у швидкому темпі і хаосі щоденного життя. Тому погляд багатьох звернувся до того, що впродовж століть було джерелом внутрішньої сили, спокою духа і зростання власної ідентичності,— до духовності. Зокрема богослови Західної Церкви розпочали грунтовні дослідження у цій галузі.

Luis Rocha e Melo вказує на те, що «духовність як рефлексія над дорогою християнської досконалості у світлі джерел Об’явлення існувала вже в період патристики. Термін «духовність» означав тоді життя згідно з Духом і його дію в душі віруючої людини, будучи логічним продовженням ласки хрещення». Отож, якщо йдеться про духовність як теологічну дисципліну, то під різними назвами (напр., містика чи аскетика) вона завжди посідала певне місце у теологічних роздумах. Зокрема у православній церкві ніколи не бракувало духовних наставників, які прагнули поділитися своїм досвідом з тими, що шукають шляхів духовного вдосконалення. На заході французька школа у XVII ст. поширила термін «духовність» і надала йому більшого значення. Як окрема галузь теології духовність отримала визнання, починаючи від 1917 року. Під духовністю мали на увазі «науку, яка вказує, як розвивати свої чесноти, зокрема як зростати в Божій любові» або ж «ту частину теології, яка навчає християнської досконалості і доріг, які ведуть до неї». Тоді A.Saudreau видав перший підручник, а P.Pourrat написав «Історію християнської духовності». Незабаром A.Tanquerey (з французької школи) видав відомий «Нарис аскетичної і містичної теології». Згодом такі теологи як J. de Guibert, L.Bouyer, A.Benigar, A.Royo Marin, G.Thils та інші внесли вагомий вклад у розвиток та структуру дисципліни. Вже у вісімдесятих роках ХХ ст. на увагу заслуговують J. Aumann, Tullo Goffi, Bruno Secondin, Ch.A.Bernard.

Проте нас цікавить духовність як феномен людського життя, особливо життя християнського. Тут слід зазначити, що саме поняття «духовності» виникло на християнському грунті і лише останнім часом його почали використовувати в інших релігіях, застосовуючи до внутрішнього досвіду. J. de Guibert був першим автором, що напряму займався суттю духовності і вважав, що вона є:

а)    передусім особистим духовним життям якоїсь людини, яке охоплює її думки, молитовні форми, окремі практики та ласки,

б)    способом, що веде інших до християнської досконалості, тобто це певні основита окремі цілі, які перед ними ставить,

в)    зрештою, є духовною наукою, сформульованою у творах даного автора на основі його особистого духовного досвіду.

Наш сучасник A.Gomes Barbosa зазначає, що «поняття «духовність» має свій стержень і корінь в «дусі», а отже в подиху, вітрі, хвилі.... Дух означає життєдайний подих Бога, відкриття Бога на свій задум, подолання людського егоїзму. І власне це оживлення Духом Ісуса становить основний зміст поняття християнської духовності.... Духовність — це життя згідно з Духом Ісуса у Церкві, це життя Його Духом. Духовність вказує на зустріч Божого Духа з нашим духом або осередком особистості. Духовність є найглибшою сферою нашого християнського життя. Говорити про духовність — це говорити про те, чим дихає дана особа, про стиль її життя. А також застановлятися над її прагненнями». «По відношенню до християнства духовність є гармонією того, що походить від Св. Духа і виражається у побожності, зі всією тілесно-матеріальною сферою людини»,— стверджує о.M.Chmielewski. G.Corti ототожнює духовність з християнською святістю на різних рівнях. Наскільки теологія служить пізнанню об’явлених істин, настільки духовність полягає в тому, щоб їх переживати у конкретному житті. З цього випливає велика кількість форм духовності, спричинена різною пропорцією застосованих засобів вдосконалення. Подібної думки дотримуються G.Thils i H.Urs von Balthasar. Згідно з ними, духовність є конкретною формою святості, яку вірні реалізують в залежності від умов, в яких вони живуть. Між святістю і духовністю існує така сама різниця, як між суттю речі і формою, якої вона може набирати.

В різні часи ці форми були різними, тому ми говоримо про духовність Середньовіччя, Відродження, Нового Часу тощо. З огляду на різні способи життя розрізняємо духовність священиків, монахів, подружню і світську духовність. З більшою впевненістю згадуємо про бенедектинську, францисканську, домініканську, кармелітську, ігнаціанську та ін. духовність. Очевидно, що різні середовища, різні періоди історії, різні покликання неминуче впливають на спосіб пристосування Євангелії до людського життя. Проте не слід вважати точку відліку метою. Цією останньою залишається незмінне з’єднання з єдиним Богом — в Ісусі Христі. Однак Ісус Христос не мав «духовності». Йому було достатньо мати Духа!

Luis Rocha e Melo зазначає, що «всі ці духовності є даром Бога для Церкви, що творить певний історичний фон, і це дозволяє поглиблювати незглибиму і багатовимірну таємницю Христа. Далекі від того, щоб її деталізувати, вони радше є дорогою до зрозуміння всезагальності Бога, а також дають можливість жити цією всезагальністю, втіленою в конкретний особистий чи груповий стиль». Можна, отже, сказати, що кожний християнин творить свою духовність — свою неповторну дорогу до спільної для всіх мети — досконалості, яка в християнстві називається святістю. «Досконалість (perfectio) означає досконалий стан, доведення якоїсь дії до притаманного їй кінця, до мети. Отже, є досягненням повноти можливостей в якійсь сфері буття чи діяльності, як з точки зору суб’єкта (напр., досконалий митець), так і з точки зору об’єкта (напр., досконалий твір). І коли хтось використовує слово «досконалість», то кожного разу повинен уточнити, про яку досконалість іде мова. Досконалість у християнському розумінні є досягненням повноти надприродної любові, тобто є тим самим, що й святість».

Для християн особливість духовного життя полягає в тому, що тут вони зустрічають особового Бога, а не недосяжний Абсолют. «Християнська духовність народжується з особистої зустрічі з Богом в Ісусі Христі, у Дусі, що Його Він передав Церкві». Подібно стверджує Oliver Boulnois: «Якщо духовності є справді християнськими, то відрізняються вони лише за другорядними, зовнішніми ознаками. Натомість саме серце християнської духовності, єдиний Дух, є один і неподільний».