Руйнація індивідуально-міфологічного хронотопу та духовна криза особистості (на прикладі драматичної поеми Лесі Українки «У пущі»)

Ангелова А. О., Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Київ

Природа та характер функціонування художньо-міфологічного часо­про­стору постає як одна з найактуальніших проблем в сучасній філософії культури. Без детального визначення часопросторових координат авторських творів неможливо адекватно зрозуміти зміст творчості та масштаби світогляду художника. В цьому ракурсі відкритою для подальших досліджень постає творчість Лесі Українки, зокрема її драматична поема «У пущі». Центральною колізією твору є трагедія митця, який втрачає свій хист. Можливі причини духовної кризи головного героя драми висвітлює аналіз часопросторової конструкції цього твору.

Формально дія драматичної поеми «У пущі» фіксується в двох часо­просторових точках -- американських колоніях Масачусетс та Род-Айленд. Але, як свідчить аналіз, хронотоп п’єси є скоріше міфологічним, ніж об’єктивно-історичним. Сюжет твору розвивається у трьох вимірах: 1) у дійсному, теперішньому часі буття головних героїв в Північній Америці; 2) у часі минулому, періоді їх перебування в Європі; 3) в майбутньому, яке корелюється з часом сакральної вічності. Динаміку духовного життя протагоністів п’єси визначають дві часопросторові опозиції: Старий світ -- Новий світ, минуле -- сучасне. Саме вони обумовлюють конфлікт скульптора Річарда Айрона з членами пуританської общини.

Громада пуритан кидає стару гріховну Європу заради нової землі, яка здається краєм обітованим, обіцяє здійснення досі недосяжних бажань. Для вихованих на Біблії протестантів Старий світ  -- це «єгипетська неволя», «дім роботи», юдоль зла, а світ Новий, незаймана американська пуща -- заповітний Ханаан, країна спокутування гріхів. Тому все «нове», «американське» оцінюється пуританами як позитивне та моральне, все «старе», європейське -- як негативне та грішне. Але за іншою системою оцінки осмислює хронотоп скульптор Річард Айрон. Новий світ -- американська пуща -- стає для нього полем битви духовності та святенництва, художньої творчості та філістерської обмеженості. Річард відштовхує від себе мізерність та приниженість реального світу, пориваючись в сакральний світ вічної краси, намагаючись дбати не «про потреби часу», а прагнути «того, що вічне». Але творчі поривання митця у мрію суперечать реаліям соціального світу: Річард опиняється в пущі людських душ, серед байдужості та нерозуміння.

На відміну від решти пуританської громади, образ Старого світу є для скульптора міфологемою виробленої, виплеканої культури, мистецької традиції. Минуле життя -- період його навчання у Венеції, становлення як особистості та художника -- має для Річарда значення міфологічного сакрального часу вічності, сфери першопричин, що обумовлює наступні дійсні емпіричні події. Сакральний час триває для Річарда в сучасному, замінюючи профанний час в моменти творчого натхнення. Сакральне минуле обумовлює й майбутню життєву перспективу Річарда, жити для нього -- означає творити. Свідомість художника здійснює типову міфологізацію минулого: Річард не пам’ятає реальних подій з італійського життя, замінюючи їх ідеальними образами. Тому Венецію, де його світовідчуття набувало міфологічної розчинності та єдності з світом творчості, він згадує як чарівне, трансцендентне, ідеальне місце. Але для Річарда вже неможливо повернутися в минулий «досконалий світ». Усвідомлюючи це, він відмовляється від подорожі в країну мрій та втрачених можливостей.

Значний художній зміст в драматичній поемі має образ шляху, який символізує подолання часопростору. Річард двічі змінює місце й стиль свого існування, його долю зумовлюють дві дороги -- шлях надії й шлях вигнання. Так, велика океанська подорож з Європи до Америки є переходом між Старим та Новим світом, часом надії, тотальної орієнтації героя на майбутнє. Навпаки, шлях громадського вигнання та остракізму виснажує героя духовно та фізично, підриває його сили та віру. Дика пуща, через яку проходить цей шлях, стає синонімом прокляття та хаосу, в боротьбі з яким митець зазнає поразки. Скульптор заперечує християнське посмертне спасіння душі та райське життя, тому втрачає віру в майбутнє. Попереду у Річарда лише безславний кінець: «Нема у тьмі ні впину, ні дороги, нема й мети... до краю доборовся...»

Отже, Річард опиняється у стані повної часопросторової дезорієнтації. Міфологізоване минуле не повернеться, позитивний образ майбутнього є втраченим, а сьогодення для Річарда -- це непрохідна пуща, нужденне побутування в хаотичному світі, неможливість опинитися в сакральному й позачасовому світі творчості. Таким чином, дезгармонізація індивідуально-міфологічного часопросторового континуу­му стає одним з висхідних факторів духовної кризи головного героя драматичної поеми.