Ритм часу та його роль в художній творчості людини

Лоліна Н.А., Київський національний університет будівництва і архітектури

Загальновідомим є ствердження, що людина є носієм свого часу. Вона живе, навчається, подорожує, пише та читає книги -- існує, і все її існування пронизане духом, ритмом окремої історичної доби, конкретного часу. Спробуємо відповісти на питання, що ж є основною категорією часу і як історичний час, а саме його ритм, пов’язаний з важливим та цікавим різновидом діяльності людини -- з творчістю?

Питання часу та його зв’язок з творчою діяльністю відігравало важливу роль протягом всього історично відомого існування та розвитку людської думки. В речах, які були створені, наприклад, в період існування первісної людини, відчувається гармонія, ритм, симетрія, що символізує та говорить про те, що на цій стадії розвитку свідомості людина намагається, завдячуючи цим засобам мистецтва, впорядкувати та устаткувати своє існування, внести своєрідний лад. Ретельний розгляд тематики історичного часу розпочався за античних часів. У діалозі «Парменід», який є, за свідченням О.Ф. Лосєва, «одним з найбільш видатних творів не лише античної, а й світової діалектики», Платон розв’язує та аналізує проблематичне питання часу. Цю тематику, а також тему зв’язку часу та творчого процесу продовжує і вивчає Плотін, зазначаючи, що всесвіт «отримує власне буття із безперервного творчого процесу, безперервного кругообігу». Цікавим є роздум Х.Л. Борхеса з приводу славнозвісної «Гераклітової ріки»: «Чому ніхто ніколи не зможе двічі увійти у ту саму ріку? По-перше, тому, що води ріки плинні. По-друге -- і це метафізично торкається нас, пробуджуючи щось на зразок священного страху,-- тому, що ми самі подібні до ріки, ми також плинні». Таким чином, антична філософія не лише поставила проблему часу як предмет прискіпливого дослідження, але і надала кілька концептуальних рішень цієї проблеми. Були сформовані два основні підходи: субстанційний, що розглядає час як первісну сутність, безпосередньо присутню у бутті, що повертає нас до циклічних концепцій часу, адже субстанція не може зміщуватися і її емпіричне знищення означає нове народження, адже джерело часу -- вічність. Другий підхід -- реляційний, що розглядає час як дещо похідне від первісних сутностей, їх функціональний характер і вносить у нього моменти випадковості, унікальності. Вивчення часу, заглиблення в це питання ми зустрічаємо протягом всієї історії філософської думки. З плином часу вводилися нові поняття, нові аспекти розуміння. Як зазначає І.В. Бичко: «Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного «речовій» орієнтованій традиції античності. Наголошуючи на лінійно часових ритмах, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового, ніколи не бувалого. Таке розуміння часу означало розуміння його плину як поступу, а значить, історії». Як висловився С.В. Курбатов: «Лінійність -- унікальність часу, а отже, намагання направити його у русло спасіння або, пізніше, творчості. Це буде причиною виникнення багатьох теорій» (наприклад, осьовий час К. Ясперса та М.Еліаде).

Зміни в мистецтві, в темах, що є «актуальними» як говорять поспіль критики та мистецтвознавці, зміни сюжетів та прийомів виконання має за основу зміну історичних ритмів. Якщо прослідити та проаналізувати окремі стилі, що є своєрідним відзначенням зміни ритмічного устаткування окремих часів, то помітною стає закономірність зв’язку ритмічності лінії та плямових відносин відповідно до зміни доби, а також зміни напряму лінії -- одного із основних модулів в мистецтві. А.М.Гінзбург пояснює «ці властивості стилів особливостями побудови очей у більшості людей тієї чи іншої доби». Змінюються часи -- змінюються ритми. Виступаючи мовниками свого часу, митці не тільки несуть своє бачення проблеми чи питання, вони свідкують сучасність, свій історичний час. Так, французький критик та живописець Жан Базен писав у своїх «Заметках о современной живописи»: «никто не создает картину как ему заблагорассудится. Все, что может сделать художник,-- это стремиться в меру своих сил к тому, чтобы его живопись передавала дух его времени». Існує також думка, що митець не скільки відтворює свій час, насправді він, передбачаючи його, працює і виражає себе, використовуючи характеристики часів, що тільки наближаються. Таким чином, вони як-то кажуть, «народжуються раніше свого часу», а загал сприймає їх як «предтечі» майбутнього. Може, в цьому і криється таємничість геніальності?

Митець несе в собі знання та паростки власних світів, океан особистого тлумачення оточення та власний, безпосередньо невід’ємний та самостійний ритмічний лад своєї парадигмальної особистості. Окрім цього, він є також і джерелом всезагальної експансії історичного ритму власної конкретної епохи. Тому процес творчості -- це прояв та результат існування діалогу, вічного діалогу двох ритмів, двох мелодій, двох світів -- власного світу митця та світу, в якому він творить та існує, що дарує іншим людям появу завжди нових, і в той же час «старих, як світ» мелодій, поем, скульптур та картин. Таким чином, конкретний історичний час та властивий йому вплив на форми творчості певним чином ідентифікуються в світі на рівні психологічного стану митця в процесі творчої діяльності, намагаючись призвести до відтворення закладеної в кожній людині парадигми трансцендентальної закономірності. Згадуючи відомого філософа К.Г. Юнга, можна зазначити, що саме історичний час обумовлює процес психологічної експансії свідомості, нескінченний процес наближення до сенсу та суті на шляху пошуку органічної інтеграції свідомих та несвідомих компонентів такого унікального космічного феномена як людина.