Сакральна зона як простір зримих відчуттів митця

Погребняк Г. П., Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Київ

Будь-яке місце, де молиться чи сповідується людина, на певний час перетворюється в храм. Біополе, духовна енергія, аура, тобто сакральне сугестивне утворення навколо тіла, як одиниці профанного світу, є трансляція Я (людини) назовні, котра переформовує простір і уподобляє його собі. Простір вбирає, приймає не тільки речі, предмети, але й енергію, як фізичну, так і духовну. Роздуми про творчість А. Тарковського дають підстави говорити, що фільми майстра є своєрідною трансляцією внутрішньої сакральної енергії на площину кадру у формі візуальних просторових образів. До того ж очевидним є той факт, що режисер завжди знімав не сюжет, і, можливо, навіть не актора, не низку логічних вчинків героїв, а якусь дивовижну енергію, що світиться, її благородну мінливу природу. Звідси і складність у дешифруванні кінострічок А.Тарковського.

В усіх своїх фільмах режисер створював особливе планування сюжетного простору, де діяли людські типи, існували образи -- символи, образи алегорії, образи-метафори. Така структура варіюється, частково змінюється незмінним. Погодьмось, в центрі сюжетного простору кінотворів Тарковського завжди знаходиться уявний або ж «бажаний» світ, представлений нам у фізичному і чуттєвому сприйнятті. Крім того, можна простежити, що в стрічках майстра емоційно напружений простір змінюється, інакше характеризується, однак, зображується як безмежність прагнень героїв. У Андрія Тарковського людина, що діяла в певному просторовому обсязі, була невіддільною від свого контексту і також незавершеною як і світ, що оточував її. Світ, котрий художник подавав своїм героям не тільки як пізнавально-естетичний кругозір.

Важливим є і те, що місцем, де розігруються гіперінтелектуальні ігри. А. Тарковського, виступає певний загадково-фантастичний простір зі своєю досить дивною, але упорядкованою структурою і, головне, зі своїм сакральним центром, що називається ЗОНОЮ. У системі філософських, морально-естетичних і кінематографічних уявлень режисера ЗОНА постає локальною надприродною місцевістю, сакральним мікросвітом, метапростором для медитацій, часточкою ідеального і реального, потойбічного на землі. У будь-якому з семи фільмів режисера просторова зона -- це завжди якась таємниця, щось на зразок чистилища, священного храму, що має, однак, всі ознаки напівзруйнованої хижі, де стирається грань між свободою і неволею, страхом і насолодою, красою і огидою, чистотою і брудом, сокровенним і повсякденним, де відбувається контакт небесного і земного, містичного і реального. Зона має постійний магічний зв’язок з минулим і майбутнім, який здійснюється тільки в теперішньому часі і тільки через конкретного індивідуума -- своєрідного культурного героя, в сучасному цивілізованому світі.

Уважно переглянувши всі фільми А Тарковського, можна простежити, що людина в зоні просить і подає, вона є рабом і володарем, людиною і богом водночас. Простір у митця - це скоріш протяжність уяви, простір споглядання. Можна стверджувати, або ж припускати, що Зона -- це своєрідне породження снів митця, простір його марень, спроектованих на площину кадру, і вона -- похідна від підсвідомого особистості. Емоційні хвилі-сплески кінематографічного індивідуума перетворюють сконструйований перехід камерою простору у просторово-часову протяжність уявлень, у позачасову зону, що набуває художньої реальності у формах, які дивовижно поєднують природне з культурним. Ось тому творець зони -- Я (індивідуум) є ніщо інше як емоційним стан його внутрішнього світу. В цьому розумінні саму зону слід тлумачити як трансформацію внутрішнього у зовнішнє, як проекцію внутрішньої реакції індивідуума на зовнішній світ. З огляду на це можна констатувати, що просторово-часова зона в кінематографічному світі Андрія Тарковсткого -- всього лише вигадка, фікція, але надзвичайно високої кваліфікації. Бо ж вона простір уяви, а не конкретне матеріальне утворення.Простір уяви набуває права бути знятим як реальність на зіткненні прози руїн з поезією почуттів, що, власне, підтверджується природою зони. Якщо проза руїн - це сконструйована А.Тарковським та його групою недиференційована місцевість, то поезія почуттів - стан актора, котрий повністю трансформований у світ стороннього і підпорядковується його волі і бажанням. Відчуття, переживання аскетичного налаштованих мучеників-страждальців (чи то Іван з «Іванового дитинства», чи то Андрій Рубльов з одноіменного фільму або ж мистецтвознавець з «Жертвопринесення»), закинутих режисером у якийсь ірреальний світ, переформовують час і простір, передають раніше існуючим просторово-часовим формам, предметам і явищам свою концентровану енергію. Таким чином, час і простір, світ різноманітних предметів, будівель рослин у фільмах майстра, вбираючи в себе індивідуалізовані риси особистості, набувають космічних властивостей і перетворюються на просторово-часову зону.