Сакральний простір і час як посередник природного та надприродного світів

Гаврилюк Т.В., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ, Київ

На сьогоднішній день Україна переживає бурхливе, але не просте відродження духовної культури, при якому сакралізація тісно переплелася з десакралізацією. Священне та мирське пронизують сфери один одного. І важливу роль у цьому процесі відіграють категорії простору та часу. Феномен сакральності цих категорій походить із розуміння сакрального взагалі.

Слід зазначити, що проблема походження самої уяви про сакральне не ставиться навіть такими класиками релігієзнавства, як М. Еліаде чи навіть Р.Отто, одними із провідних теоретиків концепції священного. Вказується лише те, що це дещо притаманне людству витоково, це невід’ємна і вічна властивість людської свідомості. На думку О.Хюльткранца релігійна людина живе в двох світах, для неї однаково реальних та співіснуючих в просторі, але різних за своєю суттю -- в світі повсякденного існування та об’єктивної причинності та в таємничому світі віри та чуда. За суттю це повернення до дюркгеймівського розуміння релігійної свідомості, для якої світ розколений на сфери буденного та священного. Таке розуміння мали ще Робертсон-Сміт, пізніше Зедерблом, Р.Отто і, нарешті, Еліаде.

Отже, «сакральне -- сама широчінь» (визначення М.Еліаде), що свідчить про важливість цього поняття для людської культури. Сакральне викликає в уяві маніфестацію невидимого і надлюдського абсолюту, божественного. Феномен сакрального включає в себе три складові: психічний індивідуальний досвід; втілення цього досвіду у вигляді символічних структур і, нарешті, культурні функції сакрального, тобто колективний і комунікативний аспекти. Таким чином, в культурному плані сакральне виражається у вигляді міфів і обрядів, що трансформуються зовнішнім передаванням мови та звичаїв, і при цьому воно завжди вимагає певного внутрішнього стану. Отже, сакральне виявляється насамперед як безпосереднє відчуття, певна емоція, що вливає в «Я» своєрідну сильну духовну енергію.

Як відзначив Леві-Брюль, сакральне по суті своїй співвідносно. Воно зв'язує небо і землю, людей і богів, видиме і невидиме, природне і надприродне в просторі присутності, що перевершує, але не знищує те, що їх розділяє. Таким чином, сакральне -- це саме той посередник, що зв'язує, поєднує крайності і з'єднує протилежності. Хіба латинське слово для священика «понтифік» не означає саме «той, хто наводить мости»? Так само Ніцше говорив, що «людина -- це міст, а не ціль». Вона не зупинилася на простому сприйнятті досвіду сакрального, але оформила його в колективному, загальному вигляді у чотирьох напрямках: символічна мова, міфічна оповідь, обрядова дія і структурування простору і часу.

Сакральний час, як і сакральний простір, протистоять буденності. Весь сакральний простір символічно мислиться як «центр світу», що організовує простір і наділяє його змістом. Центр простору, таким чином, зливається з місцем споконвічних одкровень, що лежать в основі суспільства. Оскільки ці сакральні місця є центром зустрічі космічних сил, вертикальною віссю світу, осередком, місцем маніфестації божественного, легко зрозуміти, що для різних народів і тим більше для різних культур, ці місця (і зв'язані з ними міфічні часи) різні. Усвідомлення і сприйняття людиною сакральності простору формується культурною спадщиною предків. Тому для мусульманина -- це мечеть, для християнина -- храм, для іудея -- синагога тощо.

Вибір моментів сакральності релігійного життя тісно зв'язаний з великими космічними подіями: місячний чи сонячний символізм, сонцестояння чи рівнодення вважаються найбільш ефективними серед інших часових періодів. Ця сакральна темпоральність дистанціюється, відривається від потоку економічної і повсякденної діяльності завдяки своєму зв'язку з міфічним Великим Часом богів, під час якого відбувалися споконвічні події. Таким чином, сакральний час розглядається як співучасник споконвічних часів, з яких він черпає силу для відновлення суспільства і космосу. «Релігійна людина, за словами Мірча Еліаде, живе в двох тимчасових просторах, з яких більш значущим є сакральний час, що представляється в парадоксальній формі кругового, оборотного і повертаючогося часу, свого роду вічного міфічного сьогодення, з яким він періодично зливається завдяки обрядам». Отже, сакральний час не лінійний. Минуле, сьогодення і майбутнє не відділені одне від одного але є вимірами актуальності. Утім не варто вважати, що циклічний час це механічне повторення сущого, навпроти, це вічне розкриття сущого. Повторення не виключає розходження: весна приходить періодично в тій жсамій формі, але це ніколи не та ж сама весна. Звертання до джерел -- не просте повернення до минулого: це звертання до того, що знаходиться поза часом, до того, що є. За допомогою обрядового дійства, людина знову затверджується в самій собі; вона повертається до джерела для нового починання. Простір, який до цього часу був звичайним, буденним, отримує значно вищий, сакральний статус. Поняття сакрального простору передбачає ідею зміни певного простору, надання йому особливого змісту, інакше -- відділення його від оточуючого буденного простору. Дане місце стає невичерпним джерелом сили та сакральності, дає можливість кожному, кому доводиться в нього проникнути, скористатися цією силою та приєднатися до цієї сакральності. Освячений час набуває позачасового характеру, тому що він максимально реальний, як дійсний. Різдво Христове найсвятіший час для віруючих в Ісуса Христа, незалежно від того, що православні та католики святкують його в різний період часу -- це священні хвилини, коли віруючий приєднується до народження Бога на землі, переживає таким чином духовне єднання з Богом.

Відтак, певна точка чи відрізок часу в будь-який момент можуть стати священними: якщо в цей час відбувається прояв священного, то цього досить щоб його змінити, висвятити. Звідси звичайний час «відкритий» часу сакральному, інакше, має змогу явити те, що ми, для зручності, іменуємо абсолютним, надприродним, надлюдським, надісторичним.

Постійно відтворюючи в своїй свідомості міфи, повторюючи діяння, пов’язані з релігійними подіями, здійснюючи обряди, втілюючи в символічній формі архетипи своєї свідомості, віруючі люди сакралізують профанний (мирський) історичний час, додаючи до нього певний вищий зміст. Все це допомагає людині звільнитися від історичного часу, вийти з історії, із проблем буденного життя, повернутися в священний час міфічного минулого та приєднатися до сакрального світу вічності.