Самоаналіз як важливий елемент педагогічного методу О. Довженка
О. Безручко, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого
Характерною особливістю педагогічної методи О. Довженка було, в першу чергу, знайти однодумців, не бездумних адептів, а братів по мистецькому духу, тому так прискіпливо Олександр Петрович добирав учнів, яким багато розповідав про себе, аналізував свою творчість і життя, аби роз’яснити власні мистецькі й загальнолюдські позиції.
В середині тридцятих років О. Довженко вважав себе «людиною, на яку чіпляли найбільше всіляких ярликів. Чіпляли так багато й різноманітно-плутано, що я останнім часом перестав читати рецензії і статті про себе» [1, 197].
Для О. Довженка було дуже важливо бути перед учнями собою справжнім, адже навчаючи інших, Олександр Петрович, який був схильний до самоаналізу, бажав розібратися в самому собі й у своїй творчості, привести до ладу свій внутрішній світ, свій мікрокосмос після переслідування «Землі» і заборони на початку тридцятих педагогічної діяльності у Київському державному інституті кінематографії.
Режисерська лабораторія, заснована Олександром Петровичем у 1935 році, була необхідна в першу чергу для самого О. Довженка, який підходив до свого сорокаріччя, тим більше на Сході вважають, що Майстер може починати передавати свої знання лише з сорока років. Більше того, психологія виділяє цей вік як граничний, коли людина переосмислює своє життя.
Мистецтво О. Довженка — це постійний пошук: «Мистецтво не може розвиватися за наперед визначеними еталонами. В його творчій природі — і шукання, і експеримент, і навіть іноді сміливі крайності в шуканнях» [1, 100].
«Чи були ці уроки кінорежисури систематизовані за певною програмою? Ні, скоріше це були вражаючі монологи художника взагалі про мистецтво, про кіно, про життя у всіх його багатоманітних виявах, монологи, які гіпнотично захоплювали аудиторію» [2] — так описує стиль викладання Олександра Петровича Довженка Суламіф Мойсеївна.
«Він сам режисурі спеціально не навчався, прийшов до неї як художник і мислитель, який намагався через мистецтво покращити навколишній світ» [3] — вважали його учні по режисерській лабораторії.
О. Довженко постійно привчав режисерів і лаборантів бачити красу. «Мистецтво, в якому немає краси, — погане мистецтво. Коли краса зникає з твору або зовсім не відвідала його і автор раптом відчує, що ангели залишили його душу, марні тоді всі його сподівання» [1, 227].
Однією із характерних особливостей педагогічної методи О. Довженка було навчання учнів на власній творчості. Він полюбляв читати власні сценарії — це було і перед студентами Київського державного інституту кінематографії, коли, як згадував Григорій Григор’єв, Олександр Петрович читав сценарій «Івана»; читав сценарій «Щорса» перед учнями режисерської лабораторії під час київського періоду педагогічної діяльності, під час третього московського періоду, під час викладання сценаристам Довженко повинен був це робити, і Олександр Петрович читав, як згадував Крижанівський у «Крупицях», читання сценаріїв запам’яталося і учням режисерської майстерні у ВДІКу. Але навіщо, в чому сенс такого типу навчання? Розгадку знайшли в словах самого О. Довженка, який на одній з лекцій у ВДІКу сказав: «Дозвольте зачитати один уривок для кращої характеристики однієї з неодмінних рис режисера, на мій погляд, найголовніших, а саме — відчування режисером краси» [1, 287].
Дилему між красою і правдою О. Довженко розв’язував таким чином: «Пригадується мені одна фраза Анатоля Франса: «Якби переді мною стояла дилема вибору між правдою і красою, я, мабуть, узяв би красу, тому що вона ближча до істини, ніж гола правда, і вона для митця є справжнім учителем життя» [1, 231].
Недарма ж в одному листі Віктору Іванову Довженко писав: «...Любіть природу, хороше товариство, уникайте всього, що вас може дратувати. Думаючи про правду і дбаючи про неї, віддавайте перевагу красі,— вона величніша за правду і часом потрібніша в мистецтві... бо вміщує в собі і правду, як частку... Спрямовуйте на се надалі і свою творчість» [4].
О. Довженко досяг великих успіхів у мистецтві тому, що працював на рівні емоцій — він не знімав фільми, він жив ними, віддаючи всі свої сили без останку: «Я не думаю, я хвилююсь. Оце хвилювання, що червоною ниткою проходить крізь усі мої роботи, властиве мені і понині» [1, 199].
Головним у педагогічній методі Олександра Петровича було навчити своїх учнів «хвилюватися», «вкладати у власні твори максимум власних емоцій, наснаги й теплоти серця: «Там, де немає боротьби людських пристрастей, — немає мистецтва. Для того, щоб хвилювати глядача, треба не тільки артистам, треба автору бути схвильованим. Для того, щоб радувати, просвітлювати щиросердечний світ глядача і читача, треба нести просвітленість у своєму серці і правду життя піднімати до рівня серця, а серце нести високо» [5].
Тільки за такої умови можна вийти із ремісничого розряду в ранг справжніх творів мистецтва, що було головним завданням О. Довженка. Чи досягали його лекції-бесіди своєї мети, намагався розібратися О. Довженко в автобіографії 1939 року: «Тепер я іноді зустрічаю колишніх своїх учнів. Це вже немолоді люди різних професій. Я питаю їх — чи був я хорошим учителем? Кажуть — був. Не стільки хорошим учителем, як хорошим вихователем. Ці відповіді сповнюють мене радістю. Навряд чи я був хорошим вихователем у звичайному розумінні цього слова... Був я з ними до кінця відвертим» [6].
Довженко заохочував молодих митців до самовдосконалення і творчого зростання: «Режисурі слід вчитися все життя. І я ось продовжую це навчання. В інституті можна і слід опановувати секрети нашої професії. Але найголовнішою нашою школою мусить стати саме життя» [7].
Література
1. Довженко О. П. Твори: В 5 т.— К.: Дніпро, 1984.— Т. 4.— 351 с.
2. Цибульник Суламіф. Перші уроки. // Дніпро.— 1994.— № 9-10.— С. 63.
3. Уроки Александра Довженко: СБ.статей.— К.: Мистецтво, 1982.— С. 186.
4. Іванов Віктор. Садівничий. // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженко.— К.: Дніпро, 1973.— С. 395.
5. Александр Довженко. Кинорежиссер, писатель, художник.— М.: Союз кинематографистов СССР, 1972.— С. 148.
6. Довженко Олександр. Автобіографія 1939 р. // ЦДАМЛМ України.— Ф. 690.— Оп. 4.— Од.зб. 115.— Арк. 16.
7. Левчук Тимофій. Тому що люблю: Спогади кінорежисера.— К.: Мистецтво, 1987.— С. 55.
