Самоперетворення суб’єкта в процесі художньої творчості

О.Завгородня, Інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України, Київ

Рефлексії митців, як і психологічні дослідження свідчать, що для художньо обдарованої людини властивий високий рівень вразливості, тобто відкритості враженням, та гостроти переживань. Ця вразливість має два взаємопов’язаних аспекти. Перший — підвищена сприйнятливість, що запобігає застою, стимулює розвиток, художник вбирає в себе все, як «хмара» (М.Коцюбинський), як «губка» (Б.Пастернак). Другий аспект — саме вразливість, незахищеність душі, яка в митця розвивається в «художньо-больовий рефлекс» (М.Цвєтаєва). «Я душу свою пустив в душу народну і там згорів з відчаю» (В.Стефаник).

Якщо художник втрачає свою відкритість враженням, то збіднюється, завмирає його внутрішнє життя. А це загрожує творчим безсиллям, оскільки «митець цікавий нам лише тоді, коли він цікавий сам собі» (Р.Генрі). «Немає гірш, як бути собі нудним..». (М.Рильський), «Мертвий штиль — це катастрофа, це відчай» (А.Модільяні). В той же час митець не завжди може цілком оволодіти розбурханою душевною стихією і віднайти рівновагу, балансуючи на грані безумства.

Висока вразливість митця пов’язана з творчою мотивацією. «Я не можу жити без того, щоб весь час не присвячувати йому (мистецтву)» (П.Пікассо). «... Моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі» (К.Білокур). На думку К.Юнга, художник мусить творити, інакше він приречений на психічну або фізичну хворобу. Про терапевтичний ефект творчості свідчать висловлювання митців. Г.Гейне відзначав, що коли він пише вірш, то тим самим лікує себе. Г.Грін називав літературну творчість терапією: «Письменництво є формою терапії, іноді я дивуюсь, як усім, хто не пише, не творить музику або живопис, вдається уникнути безумства, меланхолії, панічного страху, притаманних людській ситуації».

Процесами, що сприяють самопізнанню і самоперетворенню суб’єкта в художній творчості, є відкриття і вираження особистого смислу явища, яке переживається. Функція смислоутворення є однією з найважливіших в мистецтві. Якщо З.Фрейд акцентував роль минулого в творчості художника, то, на думку екзістенціаліста М.Хайдегера, «істину, яка розкривається в творі, ніколи не можна підтвердити і вивести з того, що було раніше. Те, що було раніше, в його виключній реальності, спростовують завдяки твору». «Художник сприймає дійсність в співставленні зі своїм відчуттям гармонії, одночасно заперечуючи і оспівуючи світ» (А.Камю). «Митцеві дано лише гостріше за інших відчути гармонію світу, красу та потворність людського внеску в нього...» (О.Солженіцин).

Коли художник знаходить форму, що виявляє внутрішню сутність явища, яке вразило, це переживається ним як відкриття. По-новому висвітлюється минуле і наявна ситуація, житейські почуття відступають перед болем і радістю творчості. На перший план виходять переживання, пов’язані зі створеними художником образами, які, набуваючи автономності, вступають з автором в діалог. Інтенсивна внутрішня робота, трансформація «мовчазного» несвідомого в художні образи, наділені «власним голосом», пов’язана з глибинним самопізнанням і самопе­ретворенням — змінюється ставлення до себе, до жит­тя, його бачення, оцінювання. «Мене породили мої писання» (Ж.-П.Сартр). Отже, в процесі роботи над твором відбуваються і самопізнання, і розвиток автора, звільнення від травм минулого і одночасно проектування майбутнього, за висловом Л.С.Виготського, — «настановлення вперед».

Осмислюючи своє життя, долаючи свої страждання, митець структурує також душевний досвід людей, які належать до спільної з ним культурно-символічної цілісності. Його духовні відкриття втілюються в художніх образах, стають здобутком людства, знаряддям осмислення досвіду. Отже, творчість митця виходить за рамки автотерапії та індивідуального розвитку, результатом її є «внесення в світ смислу — і вже одним цим змінення світу в самозміні суб’єкта культури» (М.Бахтін).