Самореалізація людської самості: віковий аспект 

М.-Л.Чепа, Інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України, Київ

Нами запропоновано проводити вивчення закономірностей самореалізації людини, орієнтую­чись на такі якісні рівні людської самості — людина як організм, індивід, особистість, суб’єкт діяльності, індивідуальність та людина духова.

На першому — організмовому — рівні буття людини способом її існу­вання є фізіологічні стани. Вони утворюють тілесне буття людини, детер­мінують людину як природну істоту через визначеність її статевовікових та біоонтогенетичних стадій дозрівання. Нейропсихологічні аспекти тілесного буття людини є визначальними. Організмові потреби, фізіологічні домі­нанти є системоутворювальними факторами функціональної організації буття людини на цьому, онтогенетично першому щаблі розвитку людської самості. На другому — індивідному — рівні ми спостерігаємо елементарні ви­яви психофізіологічної самоорганізації на різних етапах сенситивності, функціональної організації становлення мозкової архітектоніки, витворен­ня індивідуально-типологічних властивостей та конституційної типології у її людських виявах. Розвиток людини як особистості означає насамперед становлення її як людини розумної, такої, що відчуває і бажає. Розумне життя розгортається на основі розвитку таких форм пізнання: сприйняття, уваги, пам’яті, мислення, уяви. Самобутність людини визначається динамікою емоцій, почуттів, настроїв, стресів тощо. Особистість визначається рівнем розвитку потреб, мотивів, здатністю до цілеспрямованої зміни сенсу дій. На цьому рівні організації домінуючими інтегруючими чинниками виступають не домінанта (фізіологічний інтегратор), типологія (психофізіологічний інтегратор), а характер як основний інтегратор особистісного рівня розвитку людини. На цьому рівні людина дістає свою соціокультурну реальність. Тут визначається самість людини, формуються її відповідальність, рольова та вчинкова самобутність. Найбільш повно реалізовує себе особистість на полі діяльнісного буття людини як суб‘єкт діяльності — наступній стадії поступального розвитку людини. На цьому рівні психічні процеси і функції людини набувають своєї діяльнісної визначеності, опредмечуючись у психологічній структурі діяльності через мотивування, цілепокладання, проектування, програмування, планування, реалізацію, контроль, корекцію та оцінку зовнішньої і внутрішньої діяльності. Тільки на цьому рівні організації людини можемо вповні осягнути процеси інтериорізації-екстеріоризації діяльності, психологічні умови засвоєння діяльності, діяльнісні технології управління суб’єктом. Тільки тут продукти сприйняття, пам’яті, мислення та інших психічних процесів набувають вигляду знань, умінь, навичок тощо, стають інструментарієм конкретних діяльностей, визначають їх творчо-перетворювальний характер, дають можливість людині діючій реалізуватись у людину творчу, тобто перейти на щабель індивідуальності. Індивідуальність визначає людину як автора власного життя, як творця унікального життєвого шляху, носія багатогранної неповторності, авторського світобачення. Індивідуальність визначається витвореною нею духовно-практичною реальністю, що є сукупним результатом саморефлексії, совісті як особистого морального імперативу добра, віри як засобу поєднання макро- і мікрокосмосу, що породжує людину духову.

Отже, людина духова є найвищою мислимою іпостассю людської сутності у квазіголографічній єдності з Всесвітом, людина духова є смертно-безсмертною істотою. Через власну унікальну універсальність, сім’ю, рід, націю, цивілізацію людина стає еквівалентною Всесвіту. Актуальне життя людини духово-духовної у єдності її свідомих та несвідомих шарів вплітається у тканину потенційної нескінченності Макрокосму, долучаючись таким чином до життя вічного, де і «живі і мертві і ненароджені» набувають повноти вселенської реальності.

У віковому аспекті пропонований нами набір шести якісних рівнів розвитку людини може бути зіставлений з відомими віковими кризами та стадіями стабільного розвитку. Поява чергової нової якості людини є результатом певної кризи, що породжує якісно своєрідний спосіб інтеграції сутнісних складових психічного, дає поштовх до нової диференціації, що і призво­дить згодом до нової кризи і необхідності інтеграції на нових засадах. Так, виокремлення людини як організму пов’язане з родовою кризою, розривом симбіозу з організмом матері, становленням власних органічних систем та перших тілесно-поведінкових форм самостійності. Незважаючи на те, що розвиток людського організму проходить практично через всі вікові періо­ди, свою якісну своєрідність тіло отримує перед настанням кризи немовля­ти (11—18 місяців), коли відбувається синтез людського тіла як «знаряддя знарядь».

Стадія індивідного розвитку проходить через раннє дитинство (до З років) та дошкільний вік, дістаючи своє якісне оформлення в результаті кризи дитинства. Тут відбувається остаточне розчленування для дитини предметного та соціального середовища, переживання психофізиологічних станів у формі бажань, прагнень тощо. Криза дитинства (5,5—7,5 років), обрамлюючи індивідний етап розвитку дитини, стає водночас початком осо­бистісного етапу, входженням у відповідальне соціальне життя, яке вима­гає певних форм соціальної зрілості.

На цьому етапі починається інтенсивний розвиток пізнавальних про­цесів, емоційно-вольової сфери, формування учбової діяльності. Особистісна інтеграція завершується кризою юності (17—21 рік), що виявляється по­чатком становлення авторського підходу до визначення і реалізації свого власного погляду на життя і на вибір індивідуального способу життя. По­чаток рівня суб‘єктності вбачається у формуванні реальних життєвих планів, активному освоєнні професійної діяльності, соціальної ролі дорос­лого, пошуку супутника життя.

Найбільш активно суб’єктність людини розвивається в період моло­дості (19—28 років) — період активного соціального і професійного розвит­ку, коли відбувається пізнання себе в професійних ролях, переборенні жит­тєвих труднощів. Завершення формування людської суб’єктності і початок формування індивідуальності, як правило, припадає на кризу молодості (27—33 роки), коли приходить усвідомлення необхідності подальшого про­фесійного, соціального та особистісного зростання, подолання професійно-рольових та політичних домінацій покоління. На етапі дорослості (32—42 роки) відбувається набуття культурно-історичної повноти людиною через співучасть у культурному і соціальному будівництві людської спільноти.

Людина духова народжується в результаті кризи дорослості (38—45 років). Відбувається пошук нового — духовного — сенсу життя, в результаті чого витворюється новий образ «Я», переосмислення мети життя, корекція всіх векторів власної життєдіяльності. В разі успішного виходу з кризи людина має всі шанси реалізувати власну соборність. За сприятливих зовнішніх обставин (соціальне середовище) та внутрішніх (особистісні якості, що сприяють продовженню інтелектуального розвитку) виникають необхідні умови для розвитку синтезованого інтелекту і мудрості.