Самовдосконалення як результат творчих зусиль

І. Б. Зубавіна, КДУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого

Виразна актуалізація проблем самовдосконалення сьогодні пов’язана насамперед з практикою відродження принципу суб’єкта у філософії.

Усвідомлюючи можливість запровадження суб’єктом творчого підходу на усіх буттєвих рівнях (буденне, межове, замежове існування), мислителі та філософи в усі часи насамперед цікавилися процесами духовно-практичної людської діяльності, в результаті яких творяться нові матеріальні або духовні цінності — актами художньої творчості (а також наукової, філософської, літературної), розуміючи ці акциденції духу по-різному: від Платонівського визначення творчості як «Божественної одержимості» до тлумачення її як «тваринного дихання позасвідомого» (Едуард Гартман).

Тільки ХХ століття дало кілька плідних теорій творчості. Серед них: психоаналітична теорія творчості Зиґмунда Фрейда (розвинена в працях його численних послідовників — Альфреда Адлера, Отто Ранка, Карен Хорні та ін.), що вбачала у творчості один з принципів психічної само­регу­ляції (шляхом компенсацій, сублімації лібідозних енергій, зняття табу тощо) — відтак, насамперед окреслювала шлях до психологічного вдосконалення творчої особистості через розкріпачення її позасвідомого (як відомо, терапевтичний потенціал мистецької творчої практики полягає в можливості компенсації прихованих бажань, звільнення від комплексів, фрустрацій тощо, з наступним досягненням певної психологічної стабільності, хоча зрештою, саме поняття «психічної норми» вражене релятивізмом).

Першочергове значення в психоаналітичній теорії творчості займає сфера фантазування, що для Фрейда постає закоріненою в дитячих іграх. Фрейд проводить паралель між митцем та грайливою дитиною. Для Фрейда, який пов’язував найпотужніші рушії мистецтва з «підпіллям» людської психіки, з ідеєю «невдоволених бажань», саме фантазування становить сутність мис­тецтва, що здатне знімати фундаментальні протиріччя та «замиряти» принцип реальності з принципом задоволення.

Розвиваючи ідеї Фрейда про структуру позасвідомого, його колишній однодумець Карл Густав Юнг вводить поняття «творчого інстинкту», від­мін­ність котрого від таких первинних інстинктів як голод, інстинкти самозбереження та продовження роду, полягає в «необов’язковості». Рушієм же креативного начала в теорії творчості Юнга постає інтуїція.

Справжнім апологом інтуїтивізму був автор теорії непередбачуваності творчого процесу французький філософ Анрі Бергсон, який пов’язував тво­р­чість насамперед з феноменом інтуїції. Однією із сфер інтуїтивної діяль­но­сті вважав творчість також італійський філософ Бенедетто Кроче.

Чезаре Ломброзо вбачав спільні мотиви творчої та кримінальної діяль­но­сті, визначаючи їх як фізіологічний потяг до створення чогось нового. Дорів­ню­ючи домінанти буденного існування до вимірів межового буття людини, він наповнив конкретним смислом ідіому «злочинний геній».

Показовою є трансформація поглядів на творчість Еріха Нойманна (цей митець у 1930-ті роки співпрацював з К. Г. Юнгом). Його теорія визнавала за вищу фазу творчої досконалості стадію переваги мистецтва, коли інди­віду­альний розвиток митця перетворює його на «Великого Індивідуума, що підноситься над колективом — як зовні, так і внутрішньо».

На противагу подібному протиставленню митця та «масіуму», персона­лістична концепція трактує самовдосконалення як «метафізичне піднесення над собою» — фазу поступового наближення до ідеалу «над-Я», до Бога. Її характерними рисами якої можна вважати розкриту свідомість, плюралізм, толерантність.

Шляхи до «просвітлення» граничного буття: від розчарування, відчаю та гніву до надії через віру окреслює теорія творчості на рівні граничного буття. Розвідки у сфері, де відбувається викриття людської самотності, спираються на міцний фундамент авторитетних досліджень цього феномену (Ф. Ніцше, К’єркегор, М. Гайдеґґер, М. Бердяєв та ін.).

Розглядаючи самовдосконалення особистості як необхідну умову еволюції усього соціуму, християнський мислитель Микола Бєрдяєв артикулював необхідність духовного та душевного розвитку, окреслюючи еволюційний шлях від буття необхідності до буття свободи, вбачаючи прояв еволюції у наростанні в бутті людини Істини, Добра, Краси. При цьому вважаючи, що образом, символом, метою, визначальною категорією духовної та душевної еволюції людини може стати Боголюдина.

Відтак проблема творчості постає частиною основної для Миколи Бердяєва теми про Боголюдство. Бердяєв розумів творчість глибше, ніж суто культурну творчість (творення художніх вартостей — написання книг, картин тощо). Для нього творчість «є виправданням людини» — «відповіддю людини Богові». При цьому філософ підкреслював, що «момент духовного шляху» може вибудовуватись «до просвітлення та відродження, а може перетворитися на безкінечне поглиблення темряви». Розуміючи творчість як еманацію свободи, він шукав порятунку від тиску необхідності та соціальної буденності у творчому піднесенні, у намаганнях викликати образ, уявити інший світ, новий у порівнянні з світовою дійсністю. Отже, творчість для Бердяєва пов’язана з уявою, з проривом через необхідність. Завжди передбачає внесення нового компоненту, елементу свободи автора.

В сучасній філософії актуалізовані різноманітні стратегії репрезентації суб’єктивності, і в кожній — проблема самовдосконалення постає результатом творчих зусиль: чи то сублімація лібідозних енергій на вищі щаблі духовності і творчих реалізацій задля наближення до певного ідеалу «над-Я» (у термінах фрейдизму), еманація свободи (М. Бєрдяєв) або насущний для суб’єктів соціальної практики модернізму відрив у творчій практиці від буденності, уникнення важелів регуляції та контролю задля збереження внутрішньої свободи. Через творчість відбувається пошук шляхів подолан­ня самотності, роз­в’язуються проблеми граничного буття в концептуальному полі екзи­стенці­аль­ної філософії. Спростовуються стереотипи патріархатної фа­ло­гоцентристської упередженості (коли чоловіче є суб’єктом, а жіноче — об’єктом) у пост-феміністичному вимірі філософської антропології, особистість набуває рис андрогінності, цілісної довершеності, врівноваженості чоловічого та жіночого начал в гендерному дискурсі тощо.

Незалежно від термінологічного оформлення, в координатах будь-якої філософської системи (або буттєвої матриці) шлях до самовдосконалення особистості лежить через креативний процес, актуалізацію творчого начала, реалізацію волі до творчості.