Семантичні пари «серце-пасерце», «голова-паголова», «жили-пажили», в обрядових лікувальних текстах українців

Темченко А., Черкаський державний педагогічний університет ім. Б. Хмельницького

Серед численних перерахувань тілесних органів людини/тварини у магічних лікувальних текстах особливу увагу привертають словесні подвійності: «серце-пасерце», «голова-паголова», «жили-пажили». Ці словосполучення вживаються, як правило, лише у замовляннях «від уроків»: «я вас (уроки) визиваю від Захарієвої голови і од паголови, і од його серця, і од його пасерця, і од його рум’яного лиця, і од карих очей; «...із твоїх рук, із твоїх ніг, і з твого хребта, із живота, із твоїх жил, із твоїх пажил, із твоїх семидесяти суставів -- усі уроки вишіптую»; «Прибудь же (молоко) і моїй корові...в жили, в пажили»; «вишептати уроки од жил, од пажил...». Присутність таких подвійностей у структурі лікувальних текстів не залишає сумнівів про їхню архаїчну природу, що підтверджується низкою фактів.

Східні слов’яни вважали, що кожна людина протягом земного життя має свого двійника, який після смерті залишає її у вигляді комахи, вітерця, пари. Двійник захищає людину від негативних сил, які постійно намагаються їй зашкодити, особливо під час сну (пор. із висловлюванням: «Душа спати не ходе»). Народні перекази, записані на Чигиринщині, свідчать про змагання крилатих двійників між собою. При загибелі одного з них, помирає і фізичне тіло. Показовим у цьому плані є приклад з Іпатіївського літопису -- опис розгрому половців. За словами О. Потебні, він має «цілком серйозний характер, без всіляких фігур», тобто вжитий у прямому значенні. Духи-покровителі руських воїнів допомагають їм у битві з ворогом. Факт незримої присутності духа-покровителя (двійника) простежується також на матеріалі українських замовлянь. Магічна сила знахаря спрямована знищити дух хвороби і захистити людину, активізуючи її двійника. У замовляннях знахар звертається до «Духа Божого», який має допомогти хворому (підтримати його дух): «Не мій дух -- Божий Дух, не моя сила, не моя помоч, не я лікар, сам Господь лікар»; «Не я шептала, Пречиста в головах стояла, уроки-урочища шептала».

Свого духа-двійника, ймовірно, могли мати найважливіші частини тіла: голова і серце, що проглядається на мовному матеріалі (пор. значення слів «голова-паголова», «серце-пасерце» із словесними парами «віко-павіко», «волока-паволока», «ланка-паланка» (приналежність людині); «син-пасинок», «дочка-падчерка» (те, що не є власне сином і дочкою, але виступає його двійником); «росток-паросток», «мороз-паморозь», «кілок-пакіл» (зменшувальна ознака). Отже, поняття «паголова», «пасерце», «пажили» могли позначати те, що тісно пов’язано із серцем, головою і жилами, але одночасно не є ними. Разом з тим, префікс -- па -- не позначає другорядність (меншовартість), оскільки слова «пасерце», «паголова» і «пажили» вживаються як прикладки і становлять з основним поняттям єдине семантичне ціле, конкретизуючи (уточнюючи) його. Іншими словами, «окреслюють справжню природу предмета», «розкривають його сутність» (пор. «пасерце» як «серцевина дерева»).

Думка про існування не матеріальних двійників голови і серця співвідноситься з відомостями про різні психічні функції людини, які, у свою чергу, пов’язані з тілесними органами. О. Попович слідом за К. Мошинським вирізняє у слов’янській традиції три іпостасі душі. Перша -- «душа, яка бачить» -- ототожнюється з головою, очима (пор. д. р. «видение», тобто бачити/зріти, «ведение» -- знати/зріти). Здатність бачити -- якість «душі» особистісної, яка бачить і діє у світі видимого (проявленого) і сама є видима ототожнюється з обличчям/головою (пор. з архаїчним ритуальним відрубуванням голови). Друга іпостась асоціюється з «відчуттям» і діє у світі невидимого, тому розташовується у серці (середині людини). Інші нутрощі, не пов’язані із серцем, називали «утробою» і асоціювались з тваринною силою, інстинктом. З іншого боку, смислові пари «голова-паголова», «серце-пасерце», «жили-пажили» можуть слугувати словесним позначенням тілесної душі, в існування якої вірили давні слов’яни (пор. із висловлюваннями «Душа в тілі, а сорочку воші з’їли»; «Не стій над моєю душею»). Тілесна душа локалізувалася в основних життєвих центрах людини. Росіяни, білоруси і поляки розташовували її в серці чи поблизу нього, з чим співвідносяться деякі лікувальні тексти, де описується відсилання хвороби не лише із конкретного органу, але й із місця навколо нього. Поляки вважали, що душа знаходиться у голові/мозоку, росіяни центральних регіонів розташовували її у грудях (пор. з рос. діалект «душа» у значенні «груди», звідси висловлювання «душа нараспашку»), чорногори -- у горлі, серби і болгари ототожнювали з душею кров (пор. з біблейським: «Не єжте крові ні з якого тіла, тому що душа всякого тіла є кров його») (Левит. 17.14). Українці розташовували одну з тілесних душ у животі, що відбилось у прислів’ях: «Аби душа сита, та тіло не наге»; «Прийми душа із ковша»; «Душу проквасить»; «Не йде до душі» у значенні несмачне. Наявність тілесної душі підтверджується віруваннями у здатність душі переміщуватись по тілу, коли вона відчуває небезпеку: «Душа у п’яти заховалась; «Душа у мене вступила», тобто повернулась у тіло. Загроза захворювання серця, «жил» і голови розумілась як загроза для життя, тому ці органи могли асоціюватися із самою людиною: «Тут вам не стояти, тут вам не гуляти, буйної голівоньки не ламати, рум’яного лиця не палити, щирого серця не нудити, сімдесят жил не стягати, і під серденько не підпирати»; «Тут вам не стояти, не сидіти, жовтої кості не ламати, червоної крові не в’ялити, коло серця не нудити»; «Ізмовляю із голови, із очей, із плечей, із рук, із ніг, із всього тіла, із жовтої кості, із червоної крові».

Таким чином, у текстах замовлянь «від уроків» простежуються відголоски архаїчних вірувань про існування тілесної душі, яка розташовується у важливих життєвих центрах: серці, крові, голові. Для мовного позначення душі вживався давній префікс -- па-, який не використовується як мовний засіб для творення слів у сучасній українській мові. Відомості про існування не матеріальних іпостасей тілесних органів є лише гіпотезою, яка, хоча не вперше розглядається в етнології, потребує детальнішого дослідження.