Ще раз про розуміння духовності

Г.Ю. Носова, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ, Київ

В класичній парадигмі духовність, так само як і свідомість, зводиться до фор­маль­ного відображення буття, його предметностей та змістовностей, тобто виявляється позбавленою власного змісту. В некласичній теорії, духовність, як особистнісна форма єдиного контінууму «буття та свідомість» становить цілісність «матерії та ідеї» — живу істоту. Духовність тут так само «духовна», «ідеальна» як і «тілесна», обтяжена матерією, емпірією, фізикою, одночасно суб’єктивна та об’єктивна.

Духовність на диво практична у кантівському значенні цього слова, тому що не піддається відтворенню за допомогою раціо, для неї неможливо побудувати модель. Те, що духовність розумна, з’ясовується після того, як вона трапилася, відбулася. Однак, в понятті духовності відображається власне «непрактичний» зріз континууму свідомості та буття. Справа в тому, що в бутті крім «практичних» речей, які спонукають мислити створене створеним, існують ще й «треті», за словами Мераба Мамардашвілі, речі, «надлишкові» до будь-якої практичності, ситуативності, що «навчають» нас мислити смислами. Це речі-символи, що зберігають людські смисли, усю палітру людських емоцій, почуттів, роздумів та потребують, породжують абсолютні смисли, які ми звикли називати «чистими» — «чисту» любов, віру, совість та інш. Таку область чистоти та досконалості й відображує духовність.

«Духовність» та «духовний» виявляються навіть не певними атрибутами, параметрами людського існування, а синонімами людського як такого, породженням та вираженням людського буття. У духовності, як і в особистості, ми обов’язково бачимо внутрішнє — особисте буття, яке виявляється через зовнішнє, через буття суспільства, усі його можливі форми. Тобто «найповніше» визначити духовність означає визначити її через особистість, яка є формою виявлення історичної сутності, можна сказати, що духовність опирається «у внутрішню будову особистості в цілому» [Выготский Л.С. Мышление и речь\\Собр соч. в 6-и т., Т. 2.— М., 1982, C. 347].

Необхідно зазначити, що «духовність», «образ», «особистість» — поняття західноєвропейської культури. Остання завжди намагається піднести людину на висоту думки, почуттів, вчинків, зображуючи людину дещо вищою, чистішою, ніж вона є насправді. «Приймаючи людину такою, якою вона є, ми робимо її гіршою, приймаючи її такою, якою вона має стати, ми змушуємо її бути такою, якою вона може стати» [Франкл В. Человек в поисках смысла жизни.— М., 1990, С.27] — таким є кредо європейської філософії, літератури, мистецтва, котрі звеличують «Я».

Духовність (і особистість) намагається найповніше відтворити себе, протиставити себе самій так, щоб стати зрозумілій для себе, щоб в акті самозбагнення переповнити внутрішнє до зовнішнього вираження і таким чином наблизитись до людського, яке не існує в природі природним чином, а породжується за допомогою органів онтології. [Мамардашвили М. Органы онтологии\\ Необходимость себя,— М.1996, С.285-303]. Останні викликають власні, не властиві для емпірії ефекти бачення, що не виводяться із досвіду, не мають референтів, хоча при цьому є не менш реальними та дієвими та породжують людське в людині, те, що обіймає поняття духовності.

Духовність (і це відображає як релігія, так і філософія) вказує на існування деякої іншої за повсякденну, емпіричної реальності. Ця реальність знаходиться ніби-то всередині повсякденності, всередині нашого природного життя, але одночасно, на його певному зламі. Мова йде про моменти концентрації людських сил, емоцій, почуттів, думок, моменти, що не вписуються у природний стан речей, хоча відбуваються природньо. Ситуація виглядає так, що в бутті ніби-то нічого не відбувається і в той самий час відбувається. Трапляється подія — людина втручається в світ, не займаючи його, при цьому втручання відбувається на межі людських сил. Повсякденне життя лише інколи перетинається з таким напруженням людського стояння хоча б тому, що неможливо весь час жити на межі, жити життям так, ніби воно неможливе, та й моменти напруження не завжди бувають доречними та відповідними. Фізично займаючи точки, вони тривають цілу вічність та утворюють безмежність думки та свідомого життя. Філософи називають таку реальність трансцендентною, богослови — потойбічною, вступаючи в неї, людина переступає природну межу, стає по ту сторону буття.