Смисл життя: логічні інваріанти й екзистенційні парадигми

В.Ю. Даренський, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Київ

Смисл життя є глибоко парадоксальним феноменом вже за власним способом представленості у людській свідомості: він, з одного боку, завжди є глибоко інтимним, майже невловимим для раціонального визначення; а з іншого — є інтегруючим смислом, у якому «згорнуто» всі інші. На перший погляд, оскільки смисл життя завжди є особистісним, то може здаватися марною справою шукати якісь його інваріантні характеристики, які б мали універсальне значення для всіх людей і будь-яких світоглядних орієнтацій. Утім, ми спробуємо показати, що така інваріантність існує на рівні логічної структури цього смислоутворення — структури, яка не просто припускає варіативність його індивідуального змісту, але й сама її породжує.

Внутрішня форма самого слова «смисл» означає, що це таке явище людської свідомості, яке є результатом з’єднання якихось більш простих елементів — «со-мислювання», «з-мислювання» їх разом. (Тому, до речі, не можна відмовлятися від цього слова заради запозиченого слова «сенс», яке має досить примітивну внутрішню форму, вказуючи лише на чуттєво-переживальний аспект цього явища). Відповідно, «смисл життя» є таким специфічним утворенням людської свідомості, яке «з-мислює», по-перше, індивідуальний життєвий шлях людини як певну цілісність; по-друге, «з-мислює» це індивідуальне життя як таке із цілісністю загальнолюдського буття і Буття як такого. Саме це і є вихідною логічною інваріантою смислу життя, абсолютно незалежно від того, як конкретно формулює його для себе та чи інша людина.

Метафора «з-мислювання», тобто мислення разом, у рамках єдиного смислу одразу кількох різних предметностей свідомості (чи навіть великої, повністю не усвідомлюваної їх множини, як це відбувається у «з-мислюванні» життя як цілого) може бути певною мірою інтерпретовано навіть у формально-логічному вигляді, наприклад, за допомогою формули: (М & (a v b v c v d v e)) & S, де a,b,c і т.д.— окремі предметності індивідуального життя; M — свідомість окремості мого індивідуального «Я»; S — всезагальний смисл Буття як такого. Проста диз’юнкція означає відносну смислову автономність фрагментів життя, внаслідок якої вони, з одного боку, можуть абсолютизуватися як «справжнє життя» або навпаки як «пропащий час», а з іншого — вимагають для себе специфікації загального смислу життя. Внутрішня логічна парадоксальність смислу життя полягає в тому (це формалізовано у кон’юнкції M та S), що він завжди переживається, з одного боку, як «тільки мій», а з іншого — має всезагальний характер, даючи граничне виправдання моєму індивідуальному існуванню в контексті цілісності вселенського Буття як такого.

У свою чергу, конкретні визначення смислу свого життя окремими людьми, відтворюючи цю інваріантну логічну структуру, визначаються змістом різних екзистенційних парадигм, які можна певним чином типологізувати. Ця типологія є похідною від уявлень про сутність Буття як такого, які стають моделями усвідомлення сутності і призначення індивідуального життя. За великого розмаїття таких уявлень, яке ми спостерігаємо в історії людства, вони насправді являють собою варіації кількох ви­хід­них типових уявлень: 1) космоцентричного; 2) теоцентричного; 3) антро­по­цен­три­чного. Для першого з них Буття мислиться як «живе одушевлене тіло» (О.Ф. Лосєв); для другого — як тварний світ, утворений єдиним Богом; для третього — як середовище самоствердження людини як вищої у цьому світі істоти. У відповідності до цього (свідомо чи підсвідомо) визначається і смисл індивідуального життя кожною людиною.

У першому випадку людина відчуває і осмислює себе як частку єдиного живого Космосу, підпорядковану його незмінним законам. Життя із такою самосвідомістю набуває загального смислу саме у співвідношенні із смислом космічного буття як тілесно-душевного самовідтворюваного Організму. Тут людина відчуває і осмислює своє життя як «мікрокосм», у якому має максимально повно реалізуватися загальний космічний закон відтворення Життя, який стає для людини цього типу вже не зовнішньою силою Року, а її внутрішнім моральнісним імперативом і набуває сакралізованого характеру. Відтак, загальний смисл життя тут переживається і усвідомлюється як прагнення максимальної продуктивності — як фізичної, так і культурної, адже і те, й інше переживається як співучасть у вселенському священному дійстві відтворення Життя, співучасть у повноті і довершеності Універсуму. Отже, ця продуктивність осмислюється не егоцентрично — як самоствердження, насамперед, «мого» буття,— але навпаки, як продуктивність дару, як ствердження родового життя і повноти Універсуму. Самоствердження як таке тут має місце як підпорядкований момент такої співучасті.

У другому типі земне життя переживається і усвідомлюється як кінцеве у перспективі Суду, тобто, як випробування і простір онтологічної трансформації усієї людської істоти, яка покликана до вічного життя. Наприклад, у Християнстві такий смисл життя формулюється як «спасіння душі». Таке спрямування особистісного буття визначається не підкореністю анонімному космічному Закону, а Покликом від Творця. (А космічний Закон тут, навпаки, стає втіленням сил смерті, які мають бути переможеними). Цей другий тип може поєднуватися із першим в тому разі, якщо в індивідуальному житті останній смисл стає підпорядкованим спасінню душі.

У третьому типі людське життя переживається і розуміється як культ власного «Я», який, утім, може набувати досить перетворених форм (наприклад, колективізму і культу техніки). Тут смисл життя — це самоствердження індивідуального «Я» як самоціль і самоцінність, якій підпорядковані будь-які форми людської активності, а родове життя і повнота Універсуму сприймаються лише як «ресурси» цього самоствердження.

Смисл життя має не тільки актуальний, але й проективний і ретроспективний характер. Причиною загальної смисложиттєвої кризи завжди, в першу чергу, є криза проективного виміру, коли людині стає «нема куди жити» (Г. Батіщев). Таке відбувається у двох протилежних випадках — або коли реалізація сформованого смислового проекту життя внаслідок якихось причин стає практично неможливою, «забло­ко­ва­ною»; або ж, навпаки, коли цей проект повністю реалізований, виявив свою обмеженість, і людина потрапила у смислову порожнечу, яку не знає чим заповнити. Відповідно, не важко проаналізувати, які з трьох смисложиттєвих орієнтацій є більше «кризовими», а які менше. Найбільш кризовим є антропоцентричний, оскільки культ «Я» одночасно і найбільш вразливий для несприятливих обставин і найбідніший за реальним смислом, який легко вичерпується і деградує. Космоцентризм є більш стійким, утім, не задовольняє вищі духовні потреби людини. Теоцентризм має абсолютну проективну і онтологічну потужність, утім, є і найважчим для реалізації. У цьому типологічному «трикутнику» вирішується доля людської душі.