Соціальна домінанта у процесі художньо-творчого самовизначення людини

Л.Бичкова, Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка

Суспільно-економічна трансформація та принципові соціальні зрушення періоду становлення незалежної України приводять до суттєвих змін у характері культурно-творчих процесів, що у свою чергу принципово позначається на духовному стані суб’єктів цих процесів. Тривалий час панування радянських морально-етичних настанов ігнорувався факт суттєвих відмінностей між умовами створення, спонукальними чинниками, ціннісними настановами та художніми ознаками артефактів різних соціальних груп. Узагальнене поняття «народ» передбачало стереотипність мислення і творчої самореалізації всіх і кожного. Вимушене виділення народного, професійного та самодіяльного мистецтва не знаходило достатнього теоретичного обгрунтування, оскільки існувала ідеологічна перепона для розгляду цієї проблеми з соціальних позицій. Чомусь традиційне мистецтво селян зовсім нелогічно в умовах узагальнення вважалося народним, а інші дві категорії культуро-носіїв не виокремлювалися, що не дозволяло виявити рушійні чинники цих мистецьких субкультур.

Передбачалося існування тільки двох класів робітників і селян та прошарку інтелігенції, які власне нічим із соціального боку та за походженням не відрізнялися, а лише мали різні сфери професійної реалізації. Певною мірою так воно й було, оскільки майнові та економічні умови життєдіяльності у переважної більшості громадян суттєво не відрізнялися. До того ж існували потужні економічні чинники для розвитку самодіяльної творчості, оскільки промисловість збідненої держави не могла забезпечити населення навіть необхідними товарами щоденного попиту. Продукт цієї самодіяльної творчості був надзвичайно різнорідним і сумнівним з художньої точки зору, але дуже актуальним. Для тодішньої державної політики вигідно було підтримувати активність мас саме там, де нівелювалися будь-які національні, сакральні та сутнісні якості й переважала поверховість та еклектика. Тому суспільство на всіх рівнях заохочувало і сприяло розвитку компромісної самодіяльної творчості. Власне, мистецтво селян, яке мало б зберігати традиційність і бути осередком сакральних сутностей народного образотворення, ставало таким же дилетантсько-космополітичним і поверховим, як і самодіяльне.

Традиційне мистецтво (селянське) почало занепадати під тиском промислової продукції ще з ХVІI — ХVІІІ століття, і до виконання функції носія традиційної культури поступово все більше і більше почала включатися національно свідома та високо-культурна інтелігенція. Вже з середини ХХ століття принципово змінився характер процесу трансляції народних мистецьких традицій: в умовах втрати економічних основ для розвитку селянського мистецтва та переведення проблеми його існування у площину культуро-збереження, залучення до цих традицій перестало обумовлюватися примхою долі, що визначила міський або сільський спосіб життєдіяльності. Воно стало здійснюватися за вільним покликом душі шляхом самоосвіти або освіти у спеціальних навчальних закладах. Але тим самим було втрачено живильний зв’язок із спонукальними причинами його розвитку і порушилась природність умов його існування, що певним чином позначилося на характері творчого процесу і якостях творів.

Зараз вказаний вище чинник потреби у творчій самореалізації втратив актуальність і знову вступив у дію інший — конкурентна боротьба за виживання, оскільки побут повністю насичений досить дешевою завезеною продукцією широкого попиту. В умовах втрати старих ідеалів і невизначеності нових ця продукція, часто досить професійно дизайнерськи вирішена і дешева, надзвичайно активно впливає на свідомість саме пересічних громадян із середніми достатками (про мистецтво збіднілих як про субкультуру мови не може бути взагалі). З одного боку, у них формується споживацька психологія, яка лише передбачає швидку зміну вражень і зовсім виключає творчу рефлексію. З іншого боку, не маючи західного досвіду спілкування з такою продукцією і визначеної системи критеріїв оцінки її художніх якостей та втративши зв’язок із національними традиціями, вітчизняні самодіяльні митці у боротьбі за виживання намагаються наслідувати у власній творчості готові рішення, створюючи вторинні і третинні культурні сурогати без розуміння внутрішньої логіки їх художньої побудови. Економічні чинники у цій соціальній верстві надзвичайно звужують поле аргументації щодо переваг художньо довершених, але значно дорожчих артефактів культури, або перетворених у сувеніри творів народних митців. Для збереження у майбутньому національної своєрідності і продовження унікальних українських мистецьких традицій держава повинна вживати спеціальні заходи для формування у цієї верстви громадян зацікавленості, усвідомлення важливості і потреби у відродженні та подальшому розвитку цих традицій, і перш за все — забезпечувати економічну підтримку цих заходів. З точки зору суто педагогічної, використовувані до цього часу методики цілком можуть адаптуватися для цієї мети, оскільки генетична пам’ять у народі ще не зовсім втрачена. Основна мета цього виховання — формування психології творця та підвищення статусу національної свідомості.

Разом з тим, з’явилася нова елітарна, привілейована верства населення, яка хоч і не створила поки що своєї субкультури, і переважно теж зорієнтована на західне мистецтво, але має потужні можливості для підтримки різноманітних культурно-творчих процесів, може дозволити собі спілкування з артефактами високого художнього рівня. Тому від культурного стану цієї верстви, престижності в її середовищі меценатства чи не найбільше залежить динаміка розвитку нової української культури. Але виховання національно свідомих меценатів, налаштованих сприяти розвитку вітчизняної художньої культури, очевидно, натикається на найбільші складнощі. Адже економічно незалежні від держави заможні люди не схильні піддаватися зовнішнім впливам. Їх діти вчаться в елітарних освітніх закладах, часто за кордоном, мандрують по різних країнах, вільно користуються електронними засобами інформації тощо. Такий стиль життя формує космополітичну психологію і байдужість до долі власної культури. Вони живуть у зовсім іншому світі, ніж основна маса населення. Західна педагогіка вже стикнулася з явищем, коли у таких дітей знижується стимуляція до самореалізації, внутрішня потреба у самовдосконаленні. Сподіватися на те, що у них виникне потреба реалізовуватися на культурно-творчій ниві без зовнішнього стимулу, важко, і, тим більше, досить мало надій на їх спонтанне зацікавлення проблемами творення національної культури. Отже, основним виховним завданням стає формування у них психології національно свідомого замовника художніх творів та явищ культури. Це завдання досить нове для пострадянської педагогіки.

Розгляд проблеми творчого самовизначення людини логічно приводить до необхідності зважати на соціальні чинники процесу самовизначення, на генетично задане домінування цих чинників взагалі у культурі та на їх характерні прояви у культурі художній. Лише увага до цього аспекту дозволить виявити ефективні засоби виховного впливу на особистість, спрямованого на формування потреби у творчій самореалізації, використанні для цього можливостей мистецтва та у всебічному сприянні розвиткові національної культури.