Совість у становленні соціальної і автономної відповідальності
Т. С. Гурлєва, Інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН України, Київ
У психологічній літературі відповідальність розуміється як схильність особистості дотримуватись прийнятих у певному соціальному оточенні норм і виконувати рольові обов'язки, а також як готовність індивіда відповідати за свої дії і вчинки, не тільки самому виконувати приписи, але й захищати цінності значущого оточення, активно сприяти досягненню його цілей. Соціальний характер відповідальності вказує на те, ідеали і цінності яких соціальних груп розділяє особистість. Тому соціальна відповідальність насамперед є якість, що характеризує соціальну типовість особистості. Вона виражається у підпорядкуванні людини декларованим нормам і правилам, а значить, певному зовнішньому авторитету. Якщо йдеться про дотримання суспільних норм, то така поведінка вважається соціальною, нормативною.
Наявність певної соціальної інстанції, перед якою людина несе відповідальність за свою поведінку, є істотним регулятором плину громадського життя. Однак центральною тенденцією еволюції відповідальності є виникнення «внутрішнього механізму контролю», проекція інстанції, перед якою суб'єкт тримає звіт, із зовнішнього рівня на внутрішній (К. Муздибаєв). Раніше такою інстанцією було суспільство та різні соціальні інститути, але, стаючи активним суб'єктом діяльності, людина відповідає за свої дії насамперед сама перед собою [4] як творцем себе і свого життя, виходячи із високих буттєвих цінностей. Таку відповідальність можна називати індивідуальною, суб’єктною, внутрішньою.
Один з найбільш вдалих описів внутрішньої відповідальності належить датському філософу С.Кьєркегору: «...визначаючи етичне ставлення до житгя словом «обов'язок», вони (проповідники псевдоетичного погляду) під самим словом «обов'язок» розуміють різні зовнішні житейські стосунки». Не дивно, продовжує вчений, що «життя, присвячене боргу такого роду, видається людям далеко непривабливим і нудним... Справжній етичний погляд на життя вимагає від людини виконання не зовнішнього, а внутрішнього обов'язку, обов'язку по відношенню до самого себе, до своєї душі, яку вона повинна не згубити, але здобути». За С.Кьєркегором, індивіду належить творити, формувати внутрішній моральний закон, оскільки людина обирає, перш за все, себе, своє «Я». При цьому «вибрати себе самого не означає лише вдуматися у своє «Я» і в його значення, але воістину і свідомо взяти на себе відповідальність за усяку свою справу чи слово» [3, с. 330-331].
З категорією соціальної (зовнішньої) та індивідуальної (внутрішньої) відповідальності тісно поєднана категорія совісті. В одному випадку совість пов’язана з прагненням людини виглядати у вигідному світлі в очах навколишніх і відповідати прийнятим у даному соціальному оточенні нормам і правилам. В іншому випадку, совість розуміється як співвіднесення власних вчинків «закону, що живе в нас» (по І. Канту) [2], закону, який не може бути попраний навіть за умови, коли б «будь-яка влада на землі примушувала тебе до неправди, до порушення боргу совісті» (А. Радіщев) [5].
Обов’язок перед собою, перед своєю душею як відповідальність перед власною совістю за пошук і здійснення смислів свого життя — це і є внутрішня відповідальність, зауважує В.Франкл. Зовнішній борг (або зовнішня відповідальність), пише він, який нав’язаний ззовні і не «затверджений» совістю людини, не має внутрішньо значущого сенсу для людини [6, с. 288-289]. Відкриття ж людиною нових смислів свідчить, писав В.Дружинін, про «процес народження нової реальності», тобто творчість, яка не вписується у «соціальну статику», може бути тільки самоініційованою як внутрішній поштовх душі [1, с. 22]. Тому совість, як і відповідальність, правомірно розділяти на «авторитарну» і «гуманістичну» (за Е.Фроммом). Згідно цього поділу, будь-яка соціально прийнятна, нормативна поведінка припускає наявність «чистої» совісті, але різного походження: або створюється зовнішнім суспільно прийнятним авторитетом, або формується зсередини, власним уявленням людини про добро і зло, справедливість-несправедливість, правду-неправду [7]. Таке бачення совісті, на нашу думку, дозволяє зняти розбіжності в науковому розумінні зовні схожих, але внутрішньо суперечливих учинків людей. «Авторитарна» чи зовнішня, і «гуманістична» чи внутрішня «чиста совість» визначають зовнішню (соціальну) і внутрішню (індивідуальну) відповідальність.
Стає зрозумілим, що соціальна відповідальність характеризується підпорядкованістю зовнішньому авторитету (особі, групі тощо), а значить слухняністю, ретельністю, залежністю, силою «над-я». Навпроти, внутрішня відповідальність характеризується здатністю людини прислухатися до «голосу власної совісті», що є регулятором поведінки, вона властива людям незалежним, самостійним, критичним, гнучким щодо вибору стратегії поведінки, виходячи з глибоких власних переконань. Таку відповідальність ми називаємо автономною, яка є характеристикою зрілої особистості, суб’єкта власної життєдіяльності, носія найвищих духовних і моральних цінностей. Певні суспільні вимоги, правила і регламенти прийнятні для такого індивіда тоді, коли не суперечать внутрішньому, самостійно виплеканому, закону.
Автономних особистостей, за різними даними, поданими у науковій літературі, налічується усього трохи більше одного відсотка, але це тільки загострює потребу у створенні соціальних, психолого-педагогічних умов для становлення таких людей. Ці умови мають забезпечувати, перш за все, вияв самостійності, критичності зростаючої особистості, широких можливостей вияву нею власної індивідуальності, вибору варіантів поведінки, форм самоствердження і творчої самореалізації, пошуку і втілення в життя власних життєвих смислів. У ситуаціях морального вибору молоді має надаватися можливість прислухатися до себе, голосу власного сумління. Зовнішній авторитет, яким би правильним він не здавався дорослим, не може лишатися єдиним механізмом регуляції поведінки сучасних юнаків і дівчат, як це було дотепер. Соціальні приписи можуть бути вплетені у систему особистісних норм і правил, не викликаючи антагонізму між суспільством і окремою людиною.
Єдність автономної й соціальної відповідальності є органічним поєднанням двох законів, в основі яких лежать найвищі людські цінності, коли будь-який зовнішній авторитет критично оцінюється, але пріорітетним залишається поклик власної «чистої» совісті — інтуїтивної здатності людини відокремлювати добро від зла, правильне від хибного, що забезпечує здійснення особистості як творця самої себе і власного життєвого сценарію. Держава, суспільство мають бути гарантом становлення і вільного вияву відповідальної особистості, яка чинить «по совісті» і прагне творчого розвитку.
Література
1. Дружинин В.Н. Варианты жизни. Очерки экзистенциальной психологии, М.: «ПЕР СЭ» — Спб.: «ИМАТОН-М», 2000.— 93 с.
2. Кант И. О педагогике // И.Кант. Трактаты и письма.— М., 1980.— С. 499.
3. Киркегор С. Наслаждение и долг. СПб.— 1894.— 415 с.
4. Муздыбаев К. Психология ответственности.— Л., «Наука», 1983.— 240 с.
5. Радищев А.Н. Беседа о том, что есть сын отечества // А. Н. Радищев. Избр. соч. Госполитиздат., М.? 1949.— С. 265.
6. Франкл В. Человек в поисках смысла.— М.: Прогресс, 1990.— 368 с.
7. Фромм Э. Человек для себя (исследование психологических проблем этики).— Минск.— Коллегиум, 1992.— 253 с.