Спадковість традицій Київської Русі в сучасній святково -- обрядовій культурі

Белименко Л. І., Київський національний університет культури і мистецтв, Київ

Багато авторів досліджують коріння українських обрядових дій, намагаючись відродити традиції минувшини у сьогоденні. Спробуємо переглянути і проаналізувати деякі сторінки святкового життя Київської Русі, для того щоб побачити, що традиції свят та обрядів, які відроджуються нині, формувалися і утверджувалися саме в цей період.

Київська Русь -- держава східних слов’ян IX -- XII століть Економічний розвиток Давньої Русі дохристиянських часів, що відрізнявся динамізмом, породив багато форм та проявів духовної культури, досить високих для тих часів. Київ стояв на схрещенні багатьох торговельних шляхів, тому єдиної віри ще не було. Поруч існувало багато вірувань різноплеменного, різнобарвного та різномовного тодішнього світу.

У збірнику наукових праць «Старожитності Русі -- України» Ю. В. Павленко у своїй статті «Історичний розвиток слов’янського пантеону» показує, як релігійно-міфологічний розвиток давньослов’янського суспільства виходив на рівень сприйняття християнства, а Я. Є. Боровський у статті «За прадавнім звичаєм» розглядає язичницькі поховальні звичаї, пов’язані з давніми віруваннями східних слов’ян. Все в тому ж збірнику Г. В. Штиков у статті «Язычество и христианство в полоцкой земле» піднімає питання розповсюдження християнських вірувань серед язичництва та трансформацію звичаєвих обрядових святкувань.

Центральною фігурою святково-розважального комплексу Київської Русі виступав скоморох, який за визначенням В. Всеволодського-Гернгросса, був явищем синкретичним, яке відповідало добі й формам синкретичного мистецтва. В особі скомороха поєднувалися таланти співака, музиканта, акробата, клоуна, театрального актора, жонглера і дресирувальника. Безумовно, що це мистецтво творців і організаторів народного свята було розвинуте ще раніше, в дохристиянську добу. В писемних пам’ятках Київської Русі скоморохи згадуються досить часто під назвами «ігреці», «глумці», «прелесники», «сміхотворці», «шпільмани» тощо. Відомо, що термін «скоморох» вперше почали вживати у давньослов’янській літературі десь на рубежі ІХ -- Х століть

Прості кияни не поспішали проміняти життєрадісне мистецтво скоморохів на далекі їхньому розумінню церковні обряди. Ховаючись від ока духовенства, вони зберігали вірність давнім звичаям та вірування, у лісах і яругах понад Дніпром сходились на святкові ігрища та розваги, присвячені поганським богам. Сила традиції була такою, що, як пише Б. О. Рибаков, «навіть княгині й боярині в дні народних свят залишали церковну службу заради гамірних і веселих карнавалів, присвячених літнім молінням про плідність, і брали участь у «бісовських» дійствах у чарівну купальську ніч, одягаючи на себе ритуальні прикраси». Тут доречно відзначити, що ювелірні вироби, як і все декоративне мистецтво Київської Русі, також підтверджують загальну орієнтацію на язичницьку святковість. На золотих київських прикрасах ХІІ століття -- колтах -- домінуюче місце посідають дохристиянські мотиви. Характерні для колтів символічні знаки -- «крин» (перший наросток зернових), дерево життя, птахи-діви (сирени) та інші відігравали магічно-охоронну роль. Їх зміст, як переконливо показав Б. О. Рибаков, можна правильно збагнути лише в контексті звичаїв та обрядів давньослов’янського культу родючості.

Отже, можна зробити висновок, що свята, які були широко відомі у Х -- ХІІ століттях і відроджуються понині, свій початок мають саме у період Київської Русі, коли «поганська» релігія замінювалась християнськими віруваннями. Позбавившись офіційного статусу, поганські свята поступово втрачали релігійно-магічне значення, перетворювались на ігрища -- осереддя популярних народних веселощів і забав.

Так розпочинався процес секуляризації народної святковості, її еволюції в явище мистецької культури. Суханов І.В. зазначає, що розклад язичницької обрядовості Давньої Русі, прискорений процесом християнізації, з усією виразністю оголив її дуалістичну природу. Те, що мало в цій обрядовості релігійно-політеїстичні функції, було відкинуто, а те, що виражало земні переживання і думки, стало розвиватися незалежно від усякої релігії по лінії народного мистецтва.

Дійсним народним багатством Давньої Русі залишалась усна народна творчість в усій різноманітності її проявів: пісні на побутові, обрядові та історичні теми, прислів’я та приказки, сказання та билини. В обрядах відображались уклад життя, побутові норми або звичаї роду. Обрядами відзначались і всі трудові цикли -- оранка, сівба, жнива, збори врожаю, полювання тощо. Дохристиянські свята і обряди по суті були народними, бо формувались в процесі розвитку трудової діяльності, внаслідок чого вони є першоосновою всіх народних свят і обрядів, які дійшли і до нашого часу. Релігійні, або магічні, мотиви в народних обрядах мали конкретне призначення -- схилити на свій бік або знешкодити «злі сили».

Таким чином, за часів Київської Русі святкова культура являла собою складний багатоплановий організм, в якому взаємодіяли й взаємоперепліталися суперечливі тенденції: світська і церковна, народна і правляча, релігійна і художня. І, як єдине ціле, синтез двох вірувань -- язичницького і церковного -- ми можемо спостерігати в сучасних українських святах.