Специфіка змалювання культури первісних людей періоду неоліту в історико-пригодницьких повістях для дітей «Країна інкурів» О. Огульчанського та «Цілющий камінь» А. Давидова

О. Будугай, Переяслав-Хмельницький держ. педагогічний ун-т ім. Г. Сковороди

У сучасного юного читача не зникає інтерес до проблем зародження і розвитку життя на Землі, до появи первісної людини та дослідження особливостей її матеріальної та духовної культури. Проаналізуємо дві історико — пригодницькі повісті в українській літературі 1960-1990-х років, які змальовують епоху неоліту.

Одну з перших в українській літературі для дітей спробу зображення життя доісторичних людей зробила Наталя Забіла у своїй фантастичній п’єсі «Перший крок» (1968). Вона змалювала образи первісних людей доби матріархату на чолі з досвідченою правителькою роду Великою Матір’ю. Юному адресату цієї п’єси близькі й цікаві дійові особи — підлітки Юю та Оа. Авторка показала один із доленосних моментів життя племені — приборкання вогню (Червоного Звіра). Твір допомагає унаочнити моменти зародження й розвитку давнього культу вогню.

У творчості письменників Олексія Огульчанського й Анатолія Давидова є багато спільного, що виявляється у виборі тем і сюжетних схем, у змалюванні хронотопу й образів допитливих героїв-натуралістів. Темі самобутності традицій, ритуалів первісної людини присвячені такі історико-пригодницькі повісті, як «Країна інкурів» О. Огульчанського та «Цілющий камінь» А. Давидова. У чому ж полягають спільні й відмінні ідейно-естетичні параметри цих двох творів і чим вони привертають увагу дитини-читача?

О. Огульчанський, історик за фахом, був добре обізнаний зі специфікою культури Північного Приазов’я, яку досліджував і як науковий співробітник Бердянського краєзнавчого музею, і як керівник туристично-краєзнавчого гуртка Будинку піонерів. Повість «Країна інкурів» (1971) — оригінальний історико-пригодницький твір про боротьбу за прогресивні зміни в житті доісторичних людей племені інкурів (неологізм письменника), яке заселяло Приазов’я у період неоліту.

Глибокий слід у свідомості автора залишила його участь у розкопках курганів. Не випадково у першому розділі повісті «Знахідка в Синій могилі» наратором виступає молодий вчений-археолог. Його зацікавили знахідки в розкопаній науковцями напівзруйнованій печері на березі степової річки. «Тут на стінах і стелі печер знайшли загадкові малюнки первісних художників. Нікому ще не доводилося натрапляти в наших краях на щось подібне. А тому археологи виявили пильну увагу до цієї знахідки» [2, 180]. Вчений не був фахівцем з епіграфіки, але висунув гіпотезу, що намальовані в печері хвилясті рисочки, перетнуті коротенькими рисочками, розповідають про чиєсь драматичне життя.

Археологам важко було пояснити й той факт, що в одній могилі було знайдено речі різних епох: крем’яний ніж, глиняну фігурку бика-тура і металевий предмет — золотий дзвоник. У звіті археологів йшлося про результати розкопок стійбища мисливців, на території якого було знайдено землянки, горщики, купи кісток турів, сайгаків, свиней і навіть верблюдів. Археолог отримав завдання від керівництва інституту звести всі дані про розкопки могили разом і, виявивши творчу фантазію, розповісти про події, які могли б там мати місце в давнину. В образі археолога вгадується автообраз, що пояснюється участю О. Огульчанського в археологічних розкопках, в організації краєзнавчих експедицій.

Автор вдало використав прийом художнього обрамлення. З наступних 8 розділів повісті аж до фінального розділу «Знов у директора», який є власне епілогом, читач дізнається про висунуту молодим археологом наукову версію щодо знахідок у розкопаній могилі. Вона викладена не у вигляді сухого протоколу, а в інтригуючій художній формі. Динамічна оповідь про пригоди молодих інкурів Іку та Руса допомагає читачеві глибше пізнати особливості культури давніх людей. Аналізуючи прозу О. Огульчанського, Б. Чалий слушно підкреслив: «В усіх своїх книгах письменник озброєний добрими знаннями, якими невимушено ділиться з читачем... Наукові зерна активно живить художня вигадка» [3, 251].

Повість «Країна інкурів» особливо цінна тим, що автор показав у ній вагу досягнень молодих інкурів Іки та Руса не лише в освоєнні матеріальної культури (уміння самим здобувати вогонь, ліпити й випалювати глиняний посуд, приручати коней і вепрів), а й наголосив на прагненні доісторичної людини до творчого самовияву, відображення неповторності світу. Обдарована Іка за допомогою крем’яного різця створила наскальні малюнки, в яких закодувала події свого складного життя. О. Огульчанський звертає увагу і на форми релігійних вірувань людей періоду неоліту, для яких властиві фетишизм (поклоніння статуетці тура, золотому дзвонику) та анімізм (віра в те, що людина після смерті перетворюється у білого птаха й відлітає далеко у Край Примар, шанобливе ставлення до померлих предків, які можуть розсердитися й повернутися у світ живих людей). Пізнавальне значення має також опис поховання Іки, який свідчить про значення культу предків для представників зазначеної епохи.

На таких ж самих формах релігійних вірувань своїх героїв — первісних людей періоду матріархату — робить акцент А. Давидов у повісті «Цілющий камінь» (1991). Але на відміну від твору «Країна інкурів», він показує життя не одного, а кількох сусідніх племен, в яких змушені тимчасово проживати два молодих головних героя Кер та Оле у пошуках цілющого каменя, необхідного для лікування поранених на полюванні мисливців. Мати Кера, мудра правителька їхнього роду, змушена покарати сина вигнанням із племені за те, що юнак, захопившись витісуванням із кістки амулета для своєї нареченої Оле, не попередив вчасно про напад мамонтів на житла племені.Вирок трохи пом’якшено тільки тим, що Кер не дав згаснути Священному вогню до повернення мисливців із полювання.

А. Давидов зумів передати особливості ставлення первісних людей до вогню як до сакрального вияву життя. Коли старійшина роду Ор, єдиний, хто мав право «годувати вогонь», помирав, понівечений мамонтами, він наказав Керові «дати вогневі їсти». Хлопцеві коштувало неймовірних зусиль перебороти свій страх і кинути в гаснуче багаття кілька галузок: «Кер боявся розтулити повіки, йому здавалося, що ось-ось вдарять громи і на нього впадуть вогненні блискавиці. Але довкола стояла тиша — і він розплющив очі. Вогонь горів веселим полум’ям. Хлопець упав на коліна і звів до неба руки. Він плакав» [1, 26].

Кер має право на повернення при умові, що знайде в нижній течії їхньої ріки такий же цілющий камінь, який було втрачено під час нападу мамонтів. Вірна Оле наполягла на тому, щоб піти у вигнання разом із Кером. Ця молода пара зазнала багато смертельно небезпечних випробувань, але здобула і цілющий камінь, і дорогоцінний досвід виживання в екстремальних умовах. Читач помічає особливості здобування засобів для життя в різних сусідніх родових групах: ті з них, які жили біля водойм, основним заняттям мали рибальство, а не мисливство. По-різному складалися стосунки із сусідами, траплялися серед них доброзичливі, але частіше герої переконувалися, що надійно людина може бути захищена тільки в лоні власного роду, оскільки чужинець тоді сприймався як потенційний ворог.

А. Давидов зіставляє манери керівництва своїм родом з боку найстарших жінок кількох родів, а О. Огульчанський показує необмежену владу шамана Зоуго над інкурами. Автори на цілому ряді прикладів унаочнюють високий ступінь небезпеки, в умовах якої були змушені постійно виживати доісторичні люди. Пізнавальну й естетичну цінність обох повістей мають сцени опису ритуалів підтримання вогню, підготовки до полювання, святкування перемоги, поховання небіжчика, а також показ прагнення наших пращурів до творчої самореалізації у різних аспектах своєї діяльності та синкретизм паростків давнього мистецтва.

Література

1. Давидов А. І. Цілющий камінь: Повісті, оповідання: Для серед. шк. віку / Передм. Я. П. Гояна.— К.: Веселка, 1998.— 318 с.

2. Огульчанський О. Я. Країна інкурів // Огульчанський О. Я. Знахідка на все життя: Повісті.— К.: Веселка, 1982.— С. 180.

3. Чалий Б. Зелені острови творчості Олексія Огульчанського // Огульчанський О. Я. Знахідка на все життя: Повісті.— К.: Веселка, 1982.— С.248.