Співвідношення сенсу життя людини та політичної дійсності у філософії Платона

Ю. Обревко, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

За Платоном, людська душа складається з нижчої чуттєвої, афективної та розумної частин. Мета людського існування полягає в актуалізації розумної частини душі, якій мають підкорятися дві нижчі частини. Саме така внутрішня ієрархія свідчить про гармонійний розвиток людини. Вона відображає правильний життєвий шлях, що веде до реалізації мети людського існування.

Така структура людської душі проектується на структурну організацію суспільства в державі, тут діють ті ж принципи розвитку. Правителі-філософи відповідають розумній частині людської душі. Тому, за загальною логікою речей, саме вони мають спрямовувати духовний розвиток суспільства. Адже філософ має здатність споглядання істини, що вічно тотожня сама собі, він прагне осягнути буття в цілому, в той час як інші можуть пізнавати його лише частково. Філософу доступне осягнення вищої ідеї — ідеї Блага як межі, причини всього правильного та прекрасного, адже лише на ідею Блага має зважати той, «кто хочет сознательно действовать как в частной, так и в общественной жизни» (Государство, 517 b c). Основною метою такої держави стає забезпечення умов для розвитку вищого духовного начала в кожному, тим самим актуалізується реалізація мети людського існування, оскільки достойне життя людина може провадити лише в справедливій досконалій державі.

Засобом досягнення цієї цілі є відповідна всезагальна система виховання, яка направлена на те, щоб виявити здібності кожного та розвивати відповідні чесноти. Тож система виховання, яку Платон пропонує в «Державі», має формуючу функцію.

За Платоном, усі діти, незалежно від їх походження та статі, мають однакові можливості для здобуття освіти.

Між 10 та 20 роками усі отримують однакову освіту. Найважливішими предметами є гімнастика, музика та релігія. На цьому етапі учні виявляють у собі чесноту, що відповідає найнижчій частині душі — помірність. Ті, хто закінчує навчання на цьому етапі, стають ремісниками та землеробами.

У віці 20 років відбувається відбір найздібніших учнів, які продовжують навчання, приділяючи особливу увагу математиці. Слід наголосити, що тут наука мала важливість не як теоретичне знання, важливою була її формуюча функція, яка забезпечує гармонійний розвиток особистості, спонукає стати на шлях від мінливого до вічного світу ідей. Протягом цього періоду розвивається друга чеснота — мужність. Ті, хто не переходить на наступний етап навчання, стають воїнами та управителями.

У 30 років знову відбувається відбір найкращих, і ті, хто його пройшов, ще 5 років вивчають філософію. Їх готують бути правителями. Проте для того, щоб правити іншими, необхідно спершу навчитися керувати власним «я», тому їх вчать бути філософами — вести відповідний спосіб життя. Платон говорить, що якщо не провадити такий спосіб життя, «ни к чему и жить». Таке життя вимагає наполегливої щоденної праці. Одних роздумів мало, для Платона «обов’язок філософа» у тому, щоб діяти. Справжній філософ має «каждодневно жить так, чтоб иметь над собой как можно большую власть». Жити так, як належить філософу, означає присвятити себе інтелектуальній і духовній практиці, відвернутися душею від мінливого світу, вдосконалити своє моральне життя. Адже лише ті, хто звеличився над мінливим світом до світу ідей — світу істини, можуть забезпечувати справедливе функціонування держави. Вони належать, перш за все, до цього божественного світу, саме тому вони є доброчесними, спосіб їх життя є високоморальним, а, отже, вони можуть вести інших вірним шляхом.

Після цього вони протягом 15 років беруть участь у практичному житті суспільства, отримуючи навики управління державою. Така підготовка покликана реалізуватии третю чесноту — практичну мудрість.

Лише після такої ґрунтовної підготовки, коли вони вже володіють знанням ідеї добра і їх суть стала належною до божественного світу, вийшли за егоїстичні межі своєї індивідуальності — лише тепер вони отримують право керувати іншими. Щоправда, для таких людей можливе забуття політичних цілей і, за Платоном, філософів необхідно буде примушувати ставати пра­ви­те­лями. Це є люди, які реалізували сутнісну мету людського існування — вони долучилися до вищого, надлюдського світу. Тобто ідея добра постає тут як така, що є втіленою в правителях. Тоді наступає софократія — влада мудрості. Тоді життя держави набуває істинного сенсу.