Стилістика бароко і Г. Сковорода у духовній культурі Слобожанщини

О.Титар, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна

Мистецтво дозволяє людині виразити себе і перебудувати оточуючий світ, згідно з тими уявленнями, які виробились у неї в результаті виховання індивідуального естетичного досвіду. Категорія стилю нерозривно пов’язана з еволюцією мистецьких форм. Одним з найкращих засобів розкриття місця найбільш показових і характерологічних артефактів у національному ментальному космосі певного періоду можна вважати семантично-стилістичний аналіз, який враховує не тільки текстологічні чи ситуативно-контекстуальні параметри певного явища мистецтва, як це робить герменевтика, але й структурно-просторові, індивідуально-емоційні параметри, інтенсивність семантичного наповнення і звучання, праксе­ологічний і аксіологічний виміри.

Осмислення артефактів пов’язане як з традицією, являє собою звичку (Ч.Пірс), так і з стилістичною інтерпретацією як індивідуальним «спів­відношенням» (Relationierung) розуміння інтерпретатора і особливостей замислу автора (Ю.Андерег).

Активне функціонування категорії стилю відноситься на початок XIX ст, на сучасному етапі існує множинність стилів, мозаїчність культури, розпад стилю як певної тотальності, але стиль, на нашу думку, є визначальною естетично-філософською категорією для мистецтва і культури періоду бароко. Стиль виступає як замінник сакрального, наділяючи священною місією мистецтво. Подібне розуміння стилю можна вести від арістотелівського розуміння міметичної природи мистецтва, його розрізнення праксису й пойезису, але середньовічне розуміння стверджує мистецтво як платонічне наслідування божественних зразків.

Мистецтво бароко найбільш характерно виступає як мистецтво стилю, а не сакральне мистецтво (Г.Зедльмайр), де стиль виступає як стереотипна матриця культури, що приймає світський характер, але відчуває ностальгію за сакральним.

Одним з принципів класифікації стилів можна назвати архітектурний принцип. Коли людина намагається структурувати осмислення навколиш­нього середовища і убезпечитися від його негативів, то вона намагається, насамперед, побудувати будинок як модель затишку і благополуччя родини.

Коли існує необхідність осмислення Всесвіту, питання життя, смерті, вічності і мінливості у людському житті, то виникають споруди сакрального змісту — храми, дім Бога. Ці дві архітектурні структури перегукуються у своїх суттєвих семантичних і архетипних значеннях — хата стає малою церквою (Павло VI), де відбувається літургійний рік за своїми правилами і народними звичаями, наявне покуття, велике число ікон, свячені квіти, знаки Св. Хреста тощо. Деякі вчені прослідковують зворотний зв’язок, говорячи, що сакральна споруда наслідує традиції народного житла.

М. Драган услід за рядом скандинавських вчених стверджує, що будівля церкви виникла від відомого ще в дохристиянські часи народного житла, яке складалося з сіней (бабинець),основного приміщення (нави) і комори (вівтар). Але при цьому треба враховувати священний, канонічний характер цієї споруди — церква повинна була також орієнтуватися на єрусалимський храм як святиню, зазнала ще й впливу візантійських аналогів. У період бароко цей священний характер символіки послаблюється.

Потребує переосмислення «одвічний контракт між філософією і архітектурою» (Ж. Дерріда) як структуруючими системами порядку і знання у світоглядних системах XVII-XVIII століть на Слобожанщині.

Архітектурна стилістика як спосіб побудови простору приймає тут онтологічний статус, а стиль архітектурного об’єму має вибудовувати певну філософію буття.

Бароко відрізняється від Відродження чи середньовічної культури посиленим динамізмом, поєднанням архітектури собору і замку, виділенням кількох горизонтів — світського, церковного, наукового і, навіть, особисто-біографічного одночасно, вибудовуючи ієрархію, де можливим є не один, а принаймні два-три центри, де «душа прагне розчинитись у висотах непомірного і безмежного» (Г.Вельфлін).

Як зазначає М.Фуко, епістема західної культури змінюється у своїх істотних характеристиках, цю нову конфігурацію можна назвати терміном «раціоналізм». Тут аналіз заміщує аналогізуючу ієрархію, коли існувала всеохоплююча система безкінечних відповідностей між землею, небом, між людиною — мікрокосмосом і макрокосмосом, система схожостей і прикмет підкорялася випробуванню порівнянням, тому діяльність розуму вбачається в тому, щоб розпізнавати, а не споріднювати.

Бароко виступає як перехідний ступінь і має свої особливості розвитку у слов’янських країнах, де він зберігає багато рис середньовічного мислення, заснованого на спорідненні, особливо це стосується народного світогляду і усталеної християнської традиції вживання символів і алегорій.

У слобожанській і українській культурі бароко зберігає багато традицій старої епістеми, неоплатонічний зв’язок між речами і словами, звідси така увага до вичерпного словесного вираження своєї думки у Г.Сковороди, хоча він усвідомлює вже відносність символів, їх можливий конвенціональний характер, у цьому наближаючись до знаково-семіотичного підходу вперше накресленого Д.Локком.

Філософське уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому вибудовується насамперед як просторова конструкція, зіткана із порівнянь, тотожностей, віддзеркалень чи розрізнень, а архітектурна споруда виступає не як ілюстрація, а як втілення певного розуміння часопростору і буття взагалі, насамперед займаючись питаннями сакрального буття, ігноруючи профанний світ.

Бароко намагається вибудувати ієрархію, але вважається найбільш світським, динамічним і хаотичним із стилів — пануючу ієрархію божественних символів бароко намагається замінити на світську ієрархію, бароко перший пропонує обгрунтовану ідею тотального контролю над кожним членом суспільства, стає ідеологом тоталітаризму (Паноптикон Дж. Бентама).

Коли в культурному розвитку ми виділяємо основну опозиційну пару динаміка — стабільність, то нами передбачається, що це можна узгодити як з моделями загального розвитку природного світу (синергетичні концепції), так і з особливостями антропології, виділенням двох типів реакції людини на оточуюче середовище — активного, дієвого і пасивно — споглядального.

Ці два типи реакцій, втілених у культурні форми, а потім артефакти, можна скорегувати із двома типами людського мислення: образно-емоційного, цілісного, правопівкульного і аналітично-понятійного, лівопівкульного (так звані діонісійське і аполлонівське начала культури.

Оскільки соціум вибирає найбільш сприятливі характеристики у поведінці кожної людини, а у цій поведінці присутні як два типи такої реакції, так і два типи такого мислення, а звідси і дві форми культурної поведінки, то така стратегія у мистецтві виявляється як панування різноспрямованих стилів, віддавання переваги більше динаміці чи стабільності, аналітичності чи емоційності, стосовно Слобожанщини це бароко і слобожанський народний стиль.