Сучасний міф і сучасний герой &#151, тотожність протилежностей

Л. М. Козименко, Харківський національний університет ім. Каразіна

Ренесанс (тобто нове народження!) міфа в сучасній культурі здається серйозною проблемою для філософських досліджень лише на перший погляд. Адже ніякого ренесансу не було й немає: міф від часів архаїки ніколи не зни­кав &#151, ні як тип світогляду (світовідчуття), ні як тип культури. Попри численні свої негації (філософію, мистецтво, науку, релігію тощо) міф продовжує водночас залишатися, по-перше, тлом (підґрунтям, фоном), на якому в різні історичні епохи утворюються оригінальні його поєднання зі згаданими негаціями, по-друге &#151, однією з культурних форм, особливості якої також визначаються конкретними історичними періодами.

Постмодерн є не добою, в яку міф з’являється, а часом, коли негації міфа більше не здатні ні разом, ні кожна окремо претендувати на панівне становище в культурі. Ось чому міф стає помітним &#151, віднині він такою ж мірою є маргінальним, як і домінуючим,&#151, поряд зі своїми ще донедавна легітимнішими негаціями. Та що більше за таких умов міф стає помітним, то більше і більше з’являється нових міфів і, як наслідок, все більше і більше заперечень міфа. Проте як жива інтелектуально-чуттєва тотожність міф потребує абсолютної довіри до себе та абсолютного злиття з собою. Ситуація ж, у якій відбувається постійна мультиплікація міфів, не тільки підштовхує до появи іронії щодо вірогідності певного міфа, а й змушує порівнювати, а відтак і раціоналізувати різні міфи, надавати їм невластивих їм, &#171,чужих&#187, форм тощо.

Отже, відмінною рисою сучасної культури є не міфологічний ренесанс, а поліміфізм &#151, співіснування в одній точці багатьох міфів, що мають різне просто­рово-часове походження, для якого характерне постійне продукування все нових і нових зразків. При цьому міф як підґрунтя культури вислизає з-під критичного філософського аналізу, що призводить до констатації смерті гранднаративів (бо ж наратив укорінений у міфі, і саме тому його обґрунтуванням є його походження) та невпинного перевизначення онтологічних підстав буття культури.

Мультиплікація таких дефініцій провокує нашого сучасника на ризиковане самостійне визначення начал власного буття, тобто визначення свого начала на грані культурного та не-, без-, до-культурного існування. Оскільки до філософського категоріально-понятійного апарату пересічний індивід вдається дуже рідко, найчастіше таке започаткування себе постає як розповідь про власне &#171,Я&#187,, як опис &#171,Я&#187,, біографія &#151, нарешті як міф, адже міф &#151, то передусім переказ, що лежить в основі світорозуміння і описує світ чи його частини шляхом розповіді про їх походження. На відміну від міфа архаїчного, який передбачає універсально-загальну ідентифікацію індивіда (архаїчний герой уособлює собою весь рід, утілюючи типові риси представників свого роду), міфи пост­модерністські є множиною варіантів унікальної ідентифікації (постмодерністський герой &#171,уособлює&#187, самого себе, тому що його начало є одночасно і родовим, й індивідуальним).

Так сучасний індивід стає героєм власноруч створеного міфа про самого себе, а сучасний міф і сучасний герой виявляються протилежностями, що у пошуках власних начал приходять до взаємної тотожності.