Святкове дозвілля на Буковині в XV — на початку XX ст.

М. К. Чучко, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича

Одноманітність повсякденності, буденні турботи віруючої людини чергувалися з вихідними, святковими днями. Першим і найдавнішим святом був недільний день, або неділя. Вже у книзі Буття услід за оповіданням про створення світу йде мова про сьомий день, який був освячений Богом і в який Він відпочив від всіх справ: «І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку Він чинив. І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці Своєї, яку був чинив». Четверта Божа заповідь зобов’язувала й людину шість днів працювати, а сьомого дня припиняти свої справи та служити Богові. У Новозаповітний час при апостолах Христових святкування сьомого дня було перенесено з суботи на неділю — перший день тижня, коли воскрес Спаситель. У книзі «Дії святих апостолів» розповідається, що «дня першого в тижні [...] учні зібралися на ламання хліба» [1, Дії. 20, 7]. А апостол Павло писав з цього приводу до коринтян: «Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, — смерть Господню звіщаєте, аж поки Він прийде» [1, 1 Кор. 11, 26]. Так сформувалося святкове богослужіння, або Божественна літургія, обов’язкова для дня православного свята. Через це християнська літургія конкретного недільного дня невіддільна від літургії попередньої та наступної неділі.

Святкування недільного дня у буковинців стало невід’ємною складовою народної традиції з часів поширення на територію між середнім Дністром і верхнім Сіретом християнського віровчення. Цей день був присвячений Богу і церкві. Працювати в неділю вважалося гріхом. За дотриманням населенням табу на працю слідкувало не лише православне духовенство, для якого це було прямим обов’язком, але й світська влада, спершу молдавська, а з 1774 р. — австрійська.

Показовим прикладом цього може служити випадок, змальований молдавським літописцем І. Некулче: воєвода Штефан Великий (1454-1504), простуючи недільного дня до церкви на відправу, побачив селянина Пурчела, який, незважаючи на неділю, орав свою ниву. Зупинившись, князь став докоряти селянину за його негідний вчинок. Останній виправдовувався тим, що в інші дні плугом користувався його багатий брат. Перейнявшись співчуттям до бідаря, воєвода пробачив йому цей гріх, а щоб надалі так не чинив, обдарував плугом і волами. Факти порушень табу на працю в недільний день у буковинських селян фіксуються спостерігачами й в кінці ХVIII ст. Зокрема, австрійський картограф Й. Будінзкі в 1783 р. повідомляв, що вони «у неділю можуть працювати. Наприклад, везуть дерево на продаж».

Не заперечуючи спорадичного існування подібних явищ серед буковинського селянства в молдавську та австрійську добу, варто однак звернути увагу на поширене в народному середовищі Буковини переконання, що порушення заборони на працю в недільну днину обов’язково накличе нещастя на голову порушника. Такий погляд найбільш яскраво відобразила фольклорна традиція. Зокрема, у народній пісні «А в неділю поранесенько», записаній Є. Ярошинською наприкінці ХІХ ст. в одному з буковинських сіл над Дністром, йдеться про коваля, який мало того що гострив недільної днини серпи, але ще й зібрав женців, щоб вони вижали йому в полі пшеницю. Та коли він пішов додому пообідати, його захопили в неволю татари. Характерно, що в нещасті, яке спіткало коваля, народна традиція вбачає прямий акт Божої відплати за вчинений ним гріх.

Крім неділь та святкових днів, буковинські українці частково або повністю утримувалися від праці й у деякі інші дні тижня. Так, протягом всього «білого тижня» перед Великим постом та у перший тиждень посту селянки не пряли і не ткали, бо св. Теодор в куті стоїть. У середу Великоднього тижня не рекомендувалося перебиратися до нової хати, бо це нещасливий день. Жінкам заборонялося працювати у п’ятницю. В гірській місцевості чоловіки утримувалися від роботи в понеділок, вважаючи цей день тяжким на початок справ. Подібні вірування існували й у румунського населення Буковини.

Буковинське православне духовенство закликало селян до благочестивого проведення святкових та недільних днів як заслуженого відпочинку після важкої фізичної праці. Наприклад, священик О. Манастирський у «Проповіді про святкування неділь та свят» (1897 р.) наводить ідеальну модель відзначення селянами недільної днини: «І заледве що почувся голос дзвона селом, зараз настав рух на всіх вулицях, християни в своїх гарних строях спішать до церкви, а матері ведуть своїх маленьких діточок за рученьки і несуть в руках господарі жертву своєму Господові, котрий їх поблагословив даром своїм: свічку та піднесення з плодів землі. Церква битком набита [...]. Отак маєте тут, любі мої, — резюмує О. Манастирський, — один світлий образок зі зразкового села, як повинні святкуватися правдиво по-християнськи неділі і свята».

Та цей ідеал був ще дуже далеким від реальності, на чому наголошує в своїй проповіді сам отець О. Манастирський. Для прикладу він наводить інше село, в якому господарі ще звечора на неділю «п’ють отруту-горілку». Вранці, замість церкви, рушають на ярмарок. Сільський храм — майже порожній, зате в корчмі повно народу. Все це згубно впливає на молодь. Однак в ряді сіл краю, завдяки енергійним заходам священиків-просвітителів, селяни стали відмовлятися від споживання горілки і почали відвідувати церкву та читальню, як це, наприклад, сталося 1895 року в громаді Товтри.

Великим святом у буковинських селян вважався «храм» (престольний празник), що мав напівцерковний, напівмирський характер. Наприкінці ХVIIІ — на початку ХХ ст. в день пам’яті святого, на честь якого була освячена сільська церква, до неї сходилися як місцеві мешканці, так і жителі сусідніх сіл. По закінченні служби Божої всі приїжджі розходилися по хатах. Хтось йшов до знайомих, а хтось — до рідні. Там вони пили та гуляли протягом двох днів. У гірській місцевості святкування тривали два-три дні. Пиятика та бійки, які були традиційними супутниками храмових святкувань, спонукали австрійську адміністрацію та православну консисторію Буковини до регламентації відзначення престольних празників в кінці ХVIIІ — на початку ХІХ ст.

Невід’ємною складовою храмового свята був «данець», який влаштовували поблизу корчми, а до кінця ХVIIІ ст. біля церкви. В танцях брали участь молодь, одружені чоловіки й жінки та «храмові» — гості. Діти та старі не танцювали, вони приходили лише подивитися на цю «забаву».

Кожне буковинське село мало свого керівника танців — «калфу», що обирався з-поміж парубків. На нього покладалися обов’язки з підтримання порядку на місці танців, отримання дозволу від голови громади (двірника), запрошення музик та збору грошей для їхньої оплати. Крім схвалення від двірника, калфі необхідно було заплатити за «авторизацію» ще й місцевому священику. Лише в 1925 р. Буковинська православна консисторія позбавила священиків права брати гроші за дозвіл на проведення розважальних заходів. Танці відкривав калфа з найбільш поважною дівчиною в селі. Танцювали як українські, так і румунські танці.

Танці влаштовувалися не лише під час храмових свят, але й у інші святкові та недільні дні, якщо тоді, звичайно, не було посту.

У свята, зокрема великодні, молодь забавлялася на толоці або сільському цвинтарі різними іграми.

Отже, у буковинських селян, як і у сільських жителів інших місцевостей, повсякденне одноманіття, буденні турботи, праця в господарстві та в полі урізноманітнювалися святковим дозвіллям недільних та святкових днів, освячених православною церквою як неробочі. В них з особливим колоритом розкривалися стереотипи індивідуальної та групової поведінки українського та східнороманського населення краю у громадських місцях та власних домівках.