Святині України

С. В. Верговський, Музей народної архітектури та побуту НАН України, Київ

Нині святинями називають храми, святителями — священників, світ уявляється не самодостатнім у бутті і творенні, а «створеним» позасвітовими істотами заради їхнього споживацького комфорту. Самі по собі матеріальні предмети уявляються бездуховними, такими, що не є джерелами сакральності і не зв’язані між собою. Духовність уявляється наслідком процесів життя, передусім, людини, і ця духовність зникає безслідно з припиненням життя, отже, уявлення про духів предків (покійних) відсутнє. Це фрагменти розгалуженого древа окультного напівдуховного світогляду, вісь якого умовно проходить через кабалу-антизм-атеїзм-сатанізм, метастази якого вростають у християнство, етнічний світ. Поширене нині застосування цієї моделі до християнства і до інтерпретацій явищ етнічного світу є некоректним.

Відмінний від окультного комплекс уявлень мають етноси, зокрема, традиційна спадщина українців, що зросла на ґрунті духовних скарбів автохтонів. Уже палеоантропи, що прийшли на землі України у мустьє, творили великі, конічні світоподібні житла з кістками тотемних тварин, мали істотоподібні намиста і знаряддя. Це фрагменти священної віри і розвиненого полівидового культу душ покійних (предків-родичів). Неоантропи, завдяки досконалішому мовному апарату і розвиненим мовним комунікаціям, здійснили на землях України культурний вибух — розвинену, існуючу донині систему священних знаків, що моделюють структури духовного поля, відповідні структурам матеріального, як його відбиткам; традицію істотоподібності виробів розвинули до рівня світоподібності. Істотоподібність і структуроподібнісь склали духовне генетичне підґрунтя двох типів орнаментів і писемності — піктографічного і священнознакового. Українці успадкували цей комплекс. Традиційна Україна у матеріальних витворах і традиційних діях демонструє розвинений тип священної цивілізації з вірою у всеосяжний енергетично-духовний Світ, присутність його духовності-святості як елементарної структурної субстанції у всьому сущому: матеріальному і просторі, живому й неживому, думках, пам’яті, уяві, вірі, чуттях, інтуїції, і немає нічого бездуховного чи позасвітового.

Тож за етнічними засадами священними, взаємозв‘язаними духовно з усім Світом та між собою частками уявляються земля, вода, небо, зорі, дощ, вогонь, перуни-блискавки простору-Перуна, вітер, грім. У цьому вседуховному світогляді за десятки тисячоліть люди осмислили духовно найвизначніші частини краю: всю, обмежену навкруги священним знаком-краєм, Україну як священну землю, її сакрально потужніші вияви: святі гори, острови, святі ріки, святі долини, озера й джерела, всю рослинність, святе зілля, дерева, святі гаї, бори й діброви, цар-дерева. Всі вони виступають як святителі, як храми, як об’єкти поклоніння, сакрального впливу і взаємодій, а найвидатніші — як об’єкти паломництва різних масштабів, і всі вони є природними вседоступними святинями, нерукотворним творіннями Світу.

На цих же засадах світоподібності етноси краю творили й культуру як священнодію моделювання Світу та його частин з духовною метою — одухотворення моделей духовністю модельованого: хати з шатровими світоподібними верхами, сакрально подібні палаци-хороми, такі ж шатрові священні храми, витвори культури, побутові речі, роботи і дії як священнодії, всі свята й обряди як священнодії. Та за цими світоподібними витворами культури, як і в археології, проглядає і їхня генеза, етапи розвитку уявлень, що співіснують разом у культурі (механізм масового виведення давніших елементів з традиції відсутній, та в цьому і немає потреби, адже наступні етапи продовжують попередні, а не заперечують). Так у цих напластуваннях етапів бачимо шлях за сотні тисячоліть, за весь час буття людини на планеті, від моделі зубатої істотоподібності, до детальнішого моделювання істот і до складання з модельованих духів істот-родичів світоподібних (круглих, шатрових) комплексних форм. Так світоподібний шатровий дах і протобудівлі, і хати, утворені численними кроквами-сохами (моделі духів «сохатих» оленів як духовних родичів людини), криті по світоподібних кільцях лат снопиками-дідиками, в’язаними у парки (модель пари духів предків — діда й баби), а присьба як кільце зубів (модель зубатої істоти-предка-покійного) протобудівлі першолюдини ще у палеоліті трансформувалась у священне світоподібне кільце, утворене великими кістками тотемних тварин, тобто носіїв духовності зооморфних родичів, що стали у священне духовне коло. Нарешті, у традиційній хаті (окрім рудиментів первісності), на присьбі, з‘явилось суцільне «около» сакрального червоного чи чорного кольору як священний світоподібний знак. Подібна сакральна еволюція і стін, і весь цей еволюційно-сакральний комплекс склав стійку базу будівельної культури етносу, всіх регіонів, усіх функціональних типів, передусім, храмів. Це моделює шлях розвитку культу спільності духів живих і покійних, предків-родичів включенням до роду все нових видів (антропоморфних, зооморфних, фітоморфних, універсальних структур), у яких є певна спільність з людиною, допоки їхнє спільне поле не охопило все суще, весь духовний Світ, і людина осмислила себе рідною Світу, всьому Роду-Світу, його святинею і святителем. Подібна еволюція намиста і посуду від моделювання зубатого духа предка-родича до священого кола, кулі, побутових виробів, у яких до зубців по краю додались священні знаки, одягу, побутової тканини. Феноменом священнодії моделювання структур духовного поля з метою освячення є культура плетіння тканини. Та навіть вироби (пироги, вареники, сохи), що моделюють зооморфних родичів, з усвідомленням святості всього, є носіями святості. Всі свята є священнодіями освячення духами покійних, запрошених з Вирію-Світу-Світил як носіїв святості, святителів (Дажбогами, Богами-Отцями, Дідами).

Сакральний зміст має й основа традиційної мови як комплексу імен бажаних духовних виявів (споріднених з людиною, родичів, прямих чи дальніх). Такий же сакральний сенс мають звуки, що уявляються звукоструктурним спілкуванням з Богом — духовним Простором (також полем структурованим, але значно дрібнішим, ніж звукові структури). Музична культура уявляється вищою, гармонійною формою такого спілкування-освячення. Традиційна музична культура українців — красномовний доказ цього, а сучасна «об‘єктивна» наука отримує переконливі докази сакрального впливу слів і звуків.

Традиційна культура є комплексним досвідом модельно-творчої гармонізації буття людини, спорідненням з Родом-Світом святістю, є моделлю Світу, священною цивілізацією з необмеженим майбутнім людини, як вищого гармонізатора буття Світу, а не споживача-руйнівника, як нині. На жаль, етнічна спадщина, що безжально руйнувалась у антиетнічних процесах, як метод обездуховнення і знищення народів, досі не входить до складу культурної спадщини держави як самодостатня категорія цінностей, не має ні обліку, ні охорони, а це ж єдина на сьогодні категорія цінностей, побудована на найтонших засадах духовної гармонії, єдина, що належить до типу культури духовного, гармонійно-творчого священного типу.

Через забуття (втрату сенсу буття, що рівноцінно стану небуття) суспільство вже не усвідомлює найвищих, планетарних, природних святинь, таких як священні гори, острови, долини, святі джерела й дерева. Трагічною є доля священних островів (Хортиця та ін.), найвидатнішої і наймасштабнішої святині — билинного Святогір’я — велетенського півторастакілометрового комплесу Святих Гір від Прип’яті до Росі, що велетами стоять у священній варті над священною рікою, місця континентального паломництва (зокрема, апостола Андрія), організатора велетенської системи оборони краю-України від Лубен до Лаби (Ельби), від Києва до Дунаю Змієвими-Трояновими валами, місця духовного провідництва Святогорів, що опікувалися поверненням людству єдності «земних з небесними», місця упокоєння (у локулах печер Церковщини) Святогорів, до другого пришестя, разом з їхнім звитяжним наступником Христом, заради повернення людству віри у святість буття у священному Світі — Святому Духові.