Свобода як чинник інтеграції і дестабілізації у ­суспільстві на прикладі соціальних конфліктів

Н. В. Кобелєва, Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова­

Розпад такої величезної держави, як Радянський Союз, виявив багато складних проблем та питань, які почали поступово переростати у серьйозні конфлікти. Згодом ці конфлікти почали загрожувати кризою у суспільстві. Це охопило усі сфери суспільного життя. Політичну, економічну, соціальну.

Соціальні конфлікти, які набували з 1991 року силу, виявили дуже складні суперечності, які накопичувалися у суспільстві ­протягом ­існування Радянського Союзу. Релігійні конфлікти, як різновид соціальних конфліктів, у часи тоталітарзму взагалі не мали місця. Конфліктологія як наука не існувала, а релігія заборонялася, її намагалися знищити, як конкуруючу організацію. У радянському суспільстві не було і не могло бути ніяких конфліктів, це була офіційна точка зору держави. Ми будували ідеальне, безкризове суспільство. Але небажання бачити ці конфлікти, не означало, що Іх немає. Вони були, і нажаль, не вирішені одразу вони тільки накопичувалися та загострювалися. Конфлікт, взагалі є дестабілізуючим фактором у суспільстві, який виконує диференційну функцію. Релігія є інтегруючим, консолідуючим чинником у державі. На відміну від наукового атеїзму, який усіляко поширювала радянська влада, релігія дає людині свободу, віру, надію та захищеність.

Але свобода, яку раптово одержала наша країна, внесла й деструктивний чинник у релігію. Поряд з такими важливими подіями, як від­нов­лення діяльності УАПЦ (Українська автокефальна православна цер­ква), легалізація УГКЦ (Українська греко-католицька церква), прийняттям Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», ми маємо розколи усередені УПЦ(Української православної церкви) на УПЦ — МП (Московський патріархат) і УПЦ — КП (Київський патріархат) та усредені УАПЦ. Свобода дала можливість існуванню безліч сект, браств і всіляких релігійних організацій. На жаль, деякі з них мають трагічну історію.

Це все, не говорить про те, що свобода є щось негативне у цій сфері. Свобода є невід’ємною частиною демократії, вона необхідна та потрібна суспільству. Тим важливіше, у релігійній сфері. Доволі довга відсутність саме цієї свободи взагалі, не давала можливості звертати увагу на духовні потреби суспільства, на інтереси кожного окремого індивідуума, на існування цієї проблеми. Впроваджувалося тільки те, що вважалося за потрібне.

Здобувши свободу, ми отримали головне — право вільного вибору згідно з нашими переконаннями. Ми раптово отримали розмаїття поглядів, інтересів, цінностей. Релігійна свобода, на мій погляд, дає можливість існувати. Існувати в нашій країні і православ’ю, і римо-католикам, і буддистам, і ісламу та безлічі інших релігійних напрямів. Найцінніше у цій свободі — це повага. По-перше, до людини, по-друге, до переконань.

Але, на жаль, є ще інше визначення свободи: свобода це свавілля. Свобода, коли вона не має меж та нічим не регулюється, стає небезпечною. Поняття свободи тісно пов’язане з людиною. Хто є суб’єктом реігійних конфліктів? Звісно, усередені конфлікту стоїть людина. Церква, у результаті загострення питань, які вона не взмозі вирішити, опинилася незахищена сама перед собою.

Законодавство стосовно релігій у нашій країні є дуже недосконале. Воно потребує серьйозних змін та доповнень. Факт — церква і держава ідуть поруч. Це було завжди і буде завжди. Їх взаємовідносини перетинаються та взаємовпливають одне на одне. Найяскравіше підтвердження — це вибори як президента України, так і вибори народних депутатів усіх рівнів.

Церква, на жаль, у деяких священослужителів стає прикриттям жаги до грошей, влади, бізнесу. Релігійні організації, згідно із Законом України «Про свободу совісті і релігійні організації», утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Я так думаю, що не зовсім серед депутатів. Я вважаю, що це парадокс — настоятельниця одного з жіночих монастрів в Одесі — депутат, агафангел України та всієї Русі — депутат, настоятель однієї з церков в Одесі — власник азартного закладу! Цей перелік можна продовжувати. В моєму розумінні, церква — це єдина організація якій не байдужі люди зі своїми проблемами, вона піклується про них, заспокоює, дає поради, а іноді і вихід зі складного положення. І якщо на державу ми можемо нарікати, що вона не піклується про нас, то до церкви люди йдуть не нарікаючи, а шукаючи захищеності та спокою. А головне — віри. Віра — це те, на чому стоїть церква. Сумно дивитися на бійки за територію, владу, гроші. Якщо люди, присвятивши своє життя Богу не вірять у нього, сенс існування церкви?

Одна з моїх пропозицій щодо релігійного законодавства — обмеження певної свободи. Пункт статті 5 Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» говорить, що «Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій», а що стосується саме представників релігійних організацій? Вони беруть участь, та ще дуже активно. «Священослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами» сказано у цій же статті. Треба визначити саме для священослужителів термін «політичне життя». Тобто вони мають не тільки пасивне виборче право, а й активне. Ніде в Законі не сказано про заборону на висування кандидатів від релігійних організацій до Верховної Ради, до міських та обласних рад. Але основним заняттям та обов’язком священослужителів є задоволення духовних потреб населення. Тому я пропоную обмеження активного права священослужителів. Їх призначення у зовсім іншому. Обмеженість полягає у тому, що священослужителі матимуть активне виборче право, якщо вони знімуть рясу. Тобто не будуть вже представниками релігійних організацій. І це не є порушенням прав людини, тому що вони мають активне виборче право, але при наявності однієї умови. Можливо це перший крок у відокремленні церкви від держави ще далі. Треба виключити втручання, а не перетинання цих організацій.

Неможливість, або небажання налагоджувати діалог не тільки між церквою і державою, але і всередині релігійних організацій, на мій погляд, говорить про те, що повинен бути посередник. Посередник, не такий як був держком по справам релігій, а громадська організація, яка б допомогала відновлювати діалог між церквами, державою та церквою. Стояла б на захисті від того ж свавілля свободи. І це не є втручання у справи духовні, це була б реальна допомога як для церкви, так і для держави. Тому я за ініціювання саме такої громадської організації, а не політичної інституції, яка б співпрацювала з усіма релігійними організаціями та надавала якісну допомогу.