СВОБОДА ЯК ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Т. М. Дерев’янко, Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана

В історії філософії напрацьовані різні підходи до феномену свободи та його осмислення, виявлені різні історичні контексти, у яких ця проблема отримувала нове звучання. Свобода як багатовимірний феномен по-різному виявляється в релігійному, метафізичному та постметафізичному дискурсах(О.Соболь). Це пояснюється тим, що свобода належить до тих універсальних, надісторичних Абсолютів, котрі неможливо визначити однозначно.

Ідея етико-онтологічного відношення людини до власного буття у Всесвіті — наскрізна тема релігійного, метафізичного та постметафізичного дискурсів. Торкнемося окремих аспектів цієї багатовимірної теми, й, зокрема тих, що висвітлюють свободу в етико-онтологічній площині, інтерпретації свободи як відповідальності.

В руслі традиційних уявлень про свободу зазначена назва теми може викликати запитання. Яка ж це свобода, коли вона — відповідальність? Але це лише з першого, й, зокрема, зовнішнього погляду відповідальність заперечує свободу. А насправді ж свобода і відповідальність глибинно й внутрішньо взаємопов’язані, про що засвідчує і мова як «оселя буття» (Гайдеггер). Українська мова доносить нам, сучасникам, розпорошені у часі смисли про початкову синкретичну етико-онтологічну єдність людини зі світом, внутрішню поєднаність свободи і відповідальності. Людина отримала дарунок життя — народилася, вона покликана дати відповідь, і ця відповідь мусить бути відповідальною.

Людина — посередник між різними онтологічними світами: природно-соціальної необхідності («раб Божий») і покликана до свободи (син Божий). У християнстві людина найвища цінність, «буття людини у свободі» — дарунок Бога. Людина отримала свободу — свободу вибору свого життєвого шляху, вибору між добром і злом.

У кантівській філософії людина в один і той же час належить до двох світів: світу природи, явищ емпіричного буття, простору і часу, зовнішньої необхідності, а також — до іншого світу, ноуменального, поза простором і часом. Свобода у Канта — ключ для пояснення автономії волі, в метафізичному аспекті моральність тотожна свободі.

Метафізичний дискурс про свободу розглядає концепції свободи: «свободи від» і «свободи для». У першому випадку — свобода особи як її опір, протидія владі, як визначення меж, котрі захищають людину від вторгнення влади в простір її активності. Свобода для — свобода особи як володіння владою як знаряддям, як її право самій вирішувати, ким бути.

Свобода людини не зводиться до «свободи тіла», а звільнення від залежностей, тиску чи перешкод не обов’язково є переходом до позитивної самореалізації. Свобода як самореалізація («свобода для») може бути «своєцентризмом»(Г. Батіщев), і перетворюватися у свавілля — свободою, звільненою від відповідальності.

Постметафізичний дискурс про свободу окреслює питання специфіки етико-онтологічного відношення суб’єктів до свого власного буття, а також і до всіх не антропних типів буття. Людина не лише усвідомлює, оцінює себе, але й конституює себе як етико-онтологічну цінність. Таке етико-онтологічне ставлення людини до власного бут­тя мислителі постметафізичного дискурсу позначують словом «тур­бота» (Гайдеггер), «турбота про себе» (Фуко), а етику такого піклування людини про себе, зокрема практику вирізнення й культи­ву­вання себе — «практикою свободи», котра розглядається як най­вище призначення людини, її покликання. Важливими ознаками постмодерністської концепції свободи є: а) визнання безперечної цінності особистості; б) тільки особистість має право вирішувати вибір свого шляху — між будь-якими полярними позиціями(моральними, соціальними, світоглядними, естетичними та ін.). Людина перестає бути суб’єктом свободи, коли забуває про цю турботу про себе, коли ставиться до свого буття лише прагматично або по-консюмеристському, піклування про себе перекладає на плечі Іншого і звільнює себе від відповідальності.

Отже, свобода як духовна категорія тісно пов’язана з відповідальністю, бо Свобода — то і є Відповідальність. В постметафізичному дискурсі свобода людини — розглядається як етико-онтологічне, тобто відповідальне, ставлення до свого буття, інших не антропних типів буття.

Етику відповідальності започатковує М. Вебер(«Протестантська етика і дух капіталізму»), а в ХХ ст. на засадах онтології вона розробляється Г. Йонасом («Принцип відповідальності»). Сучасна німецька комунікативна філософія (Апель, Габермас) випрацьовує дис­кур­сивно-консенсуальну концепцію відповідальності, в якій поєднуються деонтологічні й телеологічні аспекти етики, а в Україні, зокрема, ця тема грунтовно досліджується А. Єрмоленко.

Етика відповідальності пов’язує відповідальність не лише з до­три­ман­ням певних приписів, а й вимагає зважати на ­передбачувані наслідки діяльності. За переконанням Г. Йонаса вона є етикою майбутнього, а її обґрунтування здійснюється на засадах евристики стра­­ху, зокрема страху самознищення людства і всього живого. В Біблії наголошується, що «початок премудрості — страх Господній, а заповідь «Не вбивай!» є засадничою.

Саме буття на фоні перетворення в Ніщо мусить бути об’єктом людської відповідальності. Майбутнє — невідоме, але для того, щоб воно було, нам потрібна етика відповідальності. В контексті глобальних викликів сучасності зростає роль особистої(персональної) відповідальності, яка включає в себе чинник усвідомлення індивідом відповідальності перед собою, колективом, суспільством, людством, Богом. Також відбувається перехід від персональної відповідальності до колективної відповідальності людства як глобального суб’єкта. Людина приречена бути відповідальною.