Своєрідність втілення ідей антропоцентризму в німецькому ренесансному мистецтві

Т.Смирнова, Рівненський інститут слов’янознавства Київського інституту «Слов’янський університет»

Гуманістичний рух народився в Італії, і саме тут були вперше поставлені проблеми гідності та цінності людської особистості. Етична спрямованість італійського гуманізму не вичерпує його змісту. Гуманізм прагне виявити місце людини у природі та Всесвіті. Більш того, саме у співіснуванні з природою, гуманісти шукали високий зміст людського життя. Подібні уявлення характерні як для італійських гуманістів, так і для німецьких натурфілософів. Власне, антропоцентризм епохи Відродження найбільш повно розкривається через поняття мікрокосму. Символіка мікрокосму осягає свідомість людини епохи Відродження на всіх рівнях, починаючи з побутового і закінчуючи високою поезією та образотворчим мистецтвом.

Людина в епоху Відродження сприймається на космічному рівні, не тільки як мікромодель Всесвіту, але й як осереддя зв’язку між всіма явищами земного та потойбічного світу. Цей зв’язок таємний, сповнений езотеричного змісту і активно сприймається лише на рівні містичного осяяння. Саме таке розуміння антропоцентризму було найбільш адекватним світогляду німців. Завдяки містичному забарвленню антропоцентризму, що втілюється в уявленні про мікрокосм, між людиною та природою встановлюється безперервний взаємозв’язок. Органічна тілесність ландшафтної природи в епоху Відродження могла набувати антропоморфного або неантропоморфного вигляду — однаково ідейні особливості ренесансного пейзажу були пов’язані не тільки з новою натурфілософією, але й з докорінним переосмисленням поглядів на людську природу, з концепцією людини, створеної вже не за «образом божим», але за «образом обожнюваної природи». Такий світогляд є позитивним у процесі становлення екологічного мислення. На жаль, вже в XVII ст. ця цільність світосприйняття руйнується і людина надовго вступає у безперервний конфлікт із природою, що призводить до глобальних катастроф.

Отже, безперечною залишається наявність спільних рис у гуманізмі і неоплатонізмі щодо природи і місця людини в ній. «Проте з історичної точки зору ніщо не заважає розрізняти для епохи Відродження неоплатонізм і гуманізм. Точніше буде сказати, що обидва ці напрями мислення могли і нескінченно близько сходитися один з іншим, до повної рівності, і значно розходитися до повного протиставлення … Тому краще говорити не стільки про неоплатонізм естетики Відродження і не стільки про її гуманізм, скільки про її спільну гуманістично-неоплатонічну культурно-історичну спрямованість». В цій спільній гуманістично-неоплатонічній спрямованості слід лише вірно розставити акценти.

В Італії, з огляду на цілий ряд причин домінує антропоцентризм. Серед цих причин слід назвати і безпосереднє звертання до античності з її культом людини, і дух вільнодумства, що панує в італійських містах-комунах, і світський характер світогляду, що прагне до індивідуалізму, хоча, певна річ, поняття світськості та індивідуалізму стосовно італійського Відродження досить обмежені та відносні. І все ж таки, безперечним лишається той факт, що в італійському світогляді панує людина. В образотворчому мистецтві це виявляється у домінуванні портрету або сюжетної композиції, природа майже завжди відіграє підпо­рядковану роль. В Італії людина залишається у фокусі майже всіх соціокультурних прагнень епохи.

Ідеї італійських гуманістів були поширені у всій Європі, особливо в Німеччині, де зв’язки з італійським гуманістичним рухом підтримувалися регулярно і безпосередньо. Але німецький гуманістичний рух значно слабкіший за італійський: він також здійснює прагнення до знань, до краси та до Божественного, що є найхарактернішими рисами ренесансної культури, але спрямування до Божественного у Німеччині переважає. У Німеччині гуманістичний рух тісно пов’язаний із релігійним. Релігійність німців в епоху Відродження пояснюється генетичним зв’язком із попередньою, цілком релігійною епохою, крім того, «духом германської нації», для якого характерна релігійність, навіть у екстатичних формах, бо німці, за спостереженням І.Тена, «народжені для теології».

Але без гуманістичного руху в Європі ніколи б не з’явлилися нові жанри, в тому числі пейзаж, який грунтується на вивченні реального світу, адже саме гуманісти пере­носили акцент із потойбічного на земне. Таким чином, проблема співвід­ношення гуманізму та пантеїзму в німецькому мистецтві виявляється неодно­значною, як, власне, і всяка інша проблема, пов’язана з перехідною епохою. До того ж, гуманізм має таку унікальну якість, як «діалогічність мислення» (Л.М. Баткін).

Саме внаслідок своєї діалогічності гуманізм залишається світоглядною основою ренесансної культури як в Італії, так і в заальпійських країнах.

Прикладом органічного поєднання гуманістичних та пантеїстичних прагнень є творчість А. Дюрера. Звичайно, в ценрі уваги А. Дюрера — людина і світ її переживань. Про це свідчить не лише живописна і графічна спадщина художника, а й щоденники, листи і трактати. Але релігійний і містично настроєний художник органічно сприймає і світ природи, чим кладе початок «художньому пантеїзму» (М.Я. Лібман). Цей органічний синтез гуманізму та пантеїзму був порушений у творчості майстрів Дунайської школи, серед яких гуманістичні ідеали не були настільки поширеними, як у Нюрнберзі. Для дунайців людина залишилася одним із творінь таємничої природи і мислилася не над світом природи, а невіддільною її часткою. Водночас, навіть у «чистих» пейзажах дунайців завжди присутня прихована гуманістична символіка.

Таким чином, людина Відродження прагне ствердити себе в оточуючому світі. Її місце в цьому світі залежить від ступеню вільнодумства, релігійності, гедоністичної або містичної орієнтації. Німецький національний дух обирає пантеїзм. Пантеїстичні ідеї в Німеччині поглинули гуманістичні, однак не пошкодили їх.