Синкретизм форм міфологічного мислення в українській гравюрі середини XVII ст.

О. І. Овчаренко, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ, AICA, Київ

В історії української художньої культури XVII ст. постає як час надзвичайно інтенсивних суспільно-політичних пошуків, сподівань і катастроф, який, попри весь драматизм воєнного лихоліття та соціально-релігійних конфліктів, породив потужний духовний імпульс, що втілився у творах мистецтва й культурологічних концепціях, завдяки яким було здійснено модернізацію української естетичної свідомості, піднесено з глибин забуття культурні надбання давньоруського періоду, осягнуто новий рівень символічно-образних інтерпретацій, в яких розкрилися глибинні народні уявлення про основи буття. Цей напружений духовний процес розкриття нових і напівзабутих вимірів зовнішнього і внутрішнього світу набуває оформлення в національному варіанті барокового стилю, що за своїми семантично-варіативними можливостями далеко перевершував попередні стилістичні форми й відповідав ускладненості, а часом і приголомшуючому алогізму історичних реалій.

У середині XVII ст. у низці видань Києво-Печерської друкарні, таких як: &#171,Патерик Печерський&#187, (1661), &#171,Меч духовний&#187, (1661) Л. Барановича, &#171,Мир з богом чоловіку&#187, (1669) Інокентія Гізеля, &#171,Месія правдивий&#187, (1669) Іоаннікія Галятовського, &#171,Труби словес проповедних&#187, (1674) та ін. зустрічаємо сторінкові фронтиспісні композиції панегіричного характеру, позначені символічною ускладненістю та метафоризмом. В них під впливом актуальних подій і настроїв українського суспільства, на основі поєднання західно- й східнохристиянської іконографії, об’єднаної фольклорним сприйняттям світу, відбувається потужний процес відновлення форм міфологічного мислення в усій багатогранності його аспектів.

Особливий інтерес в цьому відношенні становить фронтиспіс книги Інокентія Гізеля &#171,Мир з богом чоловіку&#187,, що разом з фронтиспісом &#171,Патерика Печерського&#187, 1661&nbsp,р. є ключовим твором у розвитку символіко-алегоричної української гравюри, засвідчуючи багатошаровістю своєї змістовної структури органічне засвоєння образотворчих принципів бароко.

Фронтиспісна гравюра &#171,Мира...&#187,, разом із віршованою посвятою книги московському царю Олексію Михайловичу та основними текстами, в яких розглядається проблема гріха й каяття, становить яскравий зразок емблематично-панегіричного жанру, цікавий, насамперед, своєю філософсько-антропологічною спрямованістю в дусі отців церкви.

Однак, іконографічно найціннішою частиною гравюри, яка знаходить тільки часткове пояснення в коментуючих текстах, є майстерне переосмислення двох складових геральдичних фігур царського герба &#151, двоголового орла і вершника-змієборця, як самодостатніх, хоча й взаємопов’язаних, персонажів.

Вертикаль списа змієборця розквітає пальмовим віттям &#151, символом духовної перемоги, перегукуючись з мотивом орлиних крил, трактованих як сукупність християнських доброчесностей, які й дарують перемогу над апокаліптичним драконом. Амбівалентна сутність образу дракона, його фольклорне сприйняття, підкреслене пишним буянням рослинності, що ніби оживає, зрошена його кров’ю, ускладнює й поглиблює образ гравюри. Дракон, жезл-пальма й царствений птах угорі разом складають понадчасовий образ світового древа, навколо якого в гравюрі розгортається реальне, історичне протистояння гетьмана П.&nbsp,Дорошенка і царського війська.

Темі перемоги над гріхом, порядку над хаосом, з одного боку, надаються конкретні політичні ознаки, а з іншого &#151, самі ці ознаки постають як швидкоплинні нюанси у споконвічній архітектурі Всесвіту.