Традиції народної картини в сучасному українському «наївному» мистецтві

С. М. Власенко, Чернігівський державний педагогічний ун-т ім. Т. Г. Шевченка

Аналіз українського «наївного» мистецтва XX — поч. XXI століття засвідчує його самостійну генезу, авторську оригінальність (прояв індивідуального) та зв’язок з колективною народною творчістю (прояв родового досвіду). Відчутними є також стилістичні впливи професійного мистецтва у формі наслідування деяких творчих манер, прийомів і технік. Це зумовлює актуальність проблеми, адже українське «наївне» мистецтво є своєрідним явищем з власною естетикою, побудованою на елементах фольклору, і потребує ґрунтовних досліджень. У сучасних українських мистецтвознавчих, естетичних та культурологічних працях як відгалуження традиційного народного мистецтва ХХ століття чи як складова аматорського мистецтва, воно найчастіше фігурує під назвою «народний примітив», «українське наївне мистецтво», «український народний примітив».

Світоглядні та естетичні засади українського наївізму живляться особливим етно­ментальним ґрунтом, генетичним зв’язком з народною орнаментальною культурою, а від фольклору (в тому числі образотворчого) успадковуються синкретизм і колективність мислення, варіативність і канонічність, спадкоємність передачі традицій. Тому одним з аспектів, що заслуговує на увагу, є роль так званої «народної картини» — цікавого та оригінального за змістом і формою українського художнього феномена.

Жанр народної картини, яку зараховують до образотворчого фольклору, до «народного примітиву» (О. Найден, Т. Пошивайло), є одним з найрозповсюдженіших на території України, і набув своєї переінтерпретації не тільки в мистецтві професійних художників (О. Саєнко, Г. Міщенко, О. Потапенко), а й «наївних» митців ХХ — поч. ХХІ століття (А. Рак, П. Райко, Г. Шабатура). Іконографічний аналіз народної картини («Козак і дівчина біля криниці», «Козак Мамай» та ін.) як своєрідного феномену народної творчості, проведений українськими дослідниками-мистецтвознавцями П. Білецьким, А. Жаборюком, О. Найденом, Т. Пошивайло, Ф. Уманцевим. Варто зазначити, що народна картина була розповсюдженою і в інших країнах. Російський лубок, хорватська народна картина (ікона) на склі, розписи через сюжетну тематику — особливості форм та кольорів утілюють народну естетику, але історично подібних картин до унікальних українських Мамаїв за традиційно-канонічними сюжетом, композицією та іконографією в європейському фольклорі не існувало. На думку дослідників П. Білецького, О. Найдена, Т. Пошивайло, композиція народної картини «Козак Мамай», дослідженню якої присвячено найбільше робіт, склалася ще в докозацьку добу, а прообрази «мамаїв» сягають «доби стародавнього кочов’я, генезою своєї композиції йдуть у скіфську добу, і саме ця давнина робить, нарешті, зрозумілою дивовижну сталість композиційної схеми» [Білецький П. О. «Козак Мамай» — українська народна картина.— Львів: Вид-во Львівського університету, 1960.— С. 32]. Проте основні сюжети і жанри народної картини були сформовані лише в кін. ХІХ — ХХ століттях.

До того ж українські народні картини, особливо в творчості «наївних» художників, зазнали певних змін, еволюції впродовж ХХ століття: по-новому осмислилися традиційні релігійні та світські сюжети народних картин, своєрідного потрактування дістала народна ікона. О. Найден пов’язує народні картини «Козак Мамай» та «Козак та дівчина біля криниці» з народною іконою «Юрій Змієборець», досліджуючи семантику основного образу цих картин — воїна — і виявляючи в ньому наявність давнього архетипу буттєвості, певну дуалістичну природу фольклорного героя [Найден О. С. Українська народна картина. Фольклорний та етноісторичний аспекти походження і функцій образів: Автореферат дис. д-ра мистецтвозн.: 17.00.01.— К., 1997.— 54 с.]. Через фольклор знаходять прояв міфологічні образи, засвоювані на рівні архетипу та в процесі спілкування з традицією. Цим встановлюється зв’язок міфу, казки та народної картини, для яких характерним є особливий міфопоетичний тип мислення.

Спільні витоки з міфологічної свідомості дозволяють прослідкувати у «наївізмі» взаємодотичність феноменів міфу, фольклору, аматорського та «наївного» мистецтва. У творчості сучасних українських «наївних» митців прослідковується використання прадавньої символіки як вияву родової міфопоетичної свідомості. Існують тематичні особливості та регіональні детермінації вибору образотворчого матеріалу (зображення на склі, папері, побілених стінах). Наприклад, у творчості українських наївних художників від М. Приймаченко до Г. Шабатури, А. Рак і П. Райко, по-різному трактується сюжет «Біля криниці»: у символіко-просторовій опозиційній семантемі домінуючої ролі набуває хліборобська ідея осілості, замкнутого простору (репрезентована образом дівчини, близьким до образу богині родючості). Рідна оселя стає уособленням Космосу (з цим пов’язані мотиви ідеального світу, міста, саду), християнські та язичницькі свята зображаються за принципом побудови народних ікон-сцен (Г. Шабатура, Тернопільщина). Традиційні полтавські сюжети живопису на склі («Козак і дівчина», «Котики» та ін.) А. Рак доповнює темами і образами, характерними для традиційної народної картини на дереві чи полотні («Козак Мамай»). П. Райко з Херсонщини працювала в техніці традиційного для багатьох регіонів України розпису на стінах, де домінуючими є рослинні та зооморфні мотиви, що мають глибоке смислове навантаження. Часто використовується образ Світового дерева, національними варіантами якого є вазон з квітами, постать жінки, козака, які є центром багатьох композицій і утворюють горизонтальну (моделювання ритуалу) та вертикальну (поєднання трьох світів) структуру Світового дерева. Часто використовуються сюжети, взяті з пісенного фольклору, казок, народних звичаїв та обрядів, які піддаються індивідуальному потрактуванню, власні спогади, створюються нові фантастичні образи, що знаходять цікаве взаємопереплетення. Що ж до використання написів, які включалися в анонімну українську народну картину XVII-XVIII століть, але не тотожно з російським графічним лубком цього часу [див. напр., Мир народной картинки: Материалы научной конференции «Випперовские чтения — 1997». Вып. XXX / Под общ. ред. И. Е. Даниловой.— М.: Прогресс-Традиция, 1999.— 398 с.], то найчастіше у самій назві картин сучасних українських «наївних» художників фігурує пояснення до картини або використовуються власні віршовані підписи.

Відтак, в творчості «наївних» художників до кінця ХХ — поч. ХХІ століття зберігається опора на народно-міфологічну свідомість. Традиційна іконографія народної картини виявляється в індивідуальній трансформації міфу, народної казки, легенди, а також у створенні власних міфологічних і казкових сюжетів і образів. Зустрічаються варіанти Райського саду, Світового дерева, релігійних і народних свят як знаково-символічних, карнавальних дійств.

Звертаючись до жанрової різноманітності сучасного українського «наївного» мистецтва, важливими для естетичного дослідження є артефакти українського народного мистецтва як джерела національної самовиразності: образно-символічна своєрідність вишивки, дерев’яної скульптури, хатніх розписів, а також жанрів станкового живопису (народної картини та народної ікони). Через аналіз мистецтва українського «наїву» стає можливим проведення реконструкції «просторової міфології» (термін О. Найдена), дискурсу «наївного» мистецтва в теоретико-понятійному аспекті. Цікавими для подальшого аналізу є окремі жанрові різновиди українського наївізму XVIII — ХХ ст. («мамаї», народні ікони, краєвиди, народні жанрові картини, портрет, натюрморт), регіональні варіанти Чернігівщини, Полтавщини, Поділля, Київщини, Херсонщини. Окремого дослідження потребує творчість українських «наївних» художників ХХ століття від М. Приймаченко та Г. Собачко-Шостак до К. Кислякова, О. Мускура, П. Горицвіт, Г. Шабатури, А. Рак, П. Райко.

Отже, як світоглядна та естетична категорія, як феномен художнього мислення і творчості, естетика наївізму відтворює в образотворчому мистецтві щире, безпосереднє, стихійне народне світовідношення — «дух народу», яскраво відтворений в українській народній картині. Тому «наївне» мистецтво — це естетичний вияв етнокультури. Наївізм як художньо-етнічне явище виражає культурну душу певного народу, а тому є дотичним до цінностей національної ідентифікації.