Трансформація екологічної культури в Україні

А. А. Бадан, Національний технічний університет «ХПІ», Харків

Україна, як і більшість пострадянських республік, сьогодні може бути полігоном для відстеження різнобічних соціо-культурних трансформацій, включаючи екологічну культуру.

Застереження Ф. Канака, що досліджував перехідні етапи і фази її розвитку, стосується небезпеки зупинки в перехідному етапі.

Просування до стабільності з перехідного стану може і повинно детермінуватися новими соціальними ідеалами, що можуть бути принесені глобалізаційними процесами.

Проте феномен глобальної культури несе у собі конфліктно-ситуативний консенсус, що ґрунтується на процедурі діалогу та толерантності. А оскільки глобальна екологічно небезпека все більше набуває кризового характеру, небезпека зупинки в перехідному стані ймовірно виводить на наступну стадію катастрофи. Таким чином, етносмисл спасіння від екологічної небезпеки потребує діалогу культур.

Характерно, що причини і наслідки науково-технічного прогресу коріняться у контексті загальної соціо-культурно-екологічної системи, тому аналіз стану екологічної культури може бути розглянутим лише не тлі соціо-культурних трансформацій.

Масштаби екологічних проблем та транснаціональний характер багатьох кризових явищ довкілля говорять про їх глобальний характер та необхідність вироблення універсальних підходів та глобальної етики у сфері екології.

Становлення екологічного руху в Україні базується, у першу чергу, на соціо-культурних трансформаціях, спричинених здобуттям Україною суверенітету. Ситуація повернення функції вирішення внутрішніх проблем від союзної до місцевої влади призвела до необхідності вироблення нових норм і стандартів екологічної культури.

Однією з ознак появи нових норм є нова національна та регіональні культури, тобто вертикаль, що пронизує усі елементи соціо-культурного простору: освіту, мистецтво, право, політику, релігію, звички і менталітет народу.

На глобальному рівні розвиткові екологічного руху в Україні сприяють і міжнародні організації та фінансова підтримка у вигляді грантів, проте стабільність джерел фінансування екологічних організацій відсутня.

У наведеній ситуації необхідно визнати залежність розвитку екологічного руху від кризових станів економіки, права на тлі побудови демократичного та громадянського суспільства.

Іншою проблемою вирішення екологічних проблем є належне виховання індивідуальної культури через освітні установи, ЗМІ та правові норми, що формують усвідомлення людиною своєї належності до навколишнього світу. Одним із прикладів західного досвіду є система штрафів за забруднення вулиць, знущання над тваринами, програми створення розплідників, ска­утсь­ко­го руху, залучення дітей і їх батьків до догляду за хворими тва­ри­нами, охо­рони лісу від пожеж тощо. Тобто, гуманізація у вихованні молодої людини має стати чи не найбільш вагомою складовою підготовки людини до життя у дорослому світі. Адже діяльність і вчинки відповідальних за здорове довкілля багато у чому є наслідком відповідної ментальності, що закладена сім’єю та вихованням у школі.

Інша перешкода для створення успішно діючого екологічного руху — це перспектива технологічного суспільства, і внаслідок цього (за Г. Мар­кузе), виникнення «одномірної людини» як наслідок формування єдиної маси продуктів, єдиної масової культури, утрати розмаїття людських відносин, руйнування природного середовища.

Урбанізація спричинила поступове зникнення з міст і селищ тварин, що жили поряд із людиною на протязі тисячоліть, розмаїття рослинного світу та птахів, які своїм співом повертали людину до світу живої природи. Відсутність у міських мешканців емпатії до живого світу взагалі може привести до катастрофи людського духу, руйнування усталеної гармонії співіснування людини та довкілля.

Вищезазначені моменти приводять до висновку, що кризова ситуація екологічної культури в Україні, так само як і інших елементів індивідуальної регіональної та національних культур, може бути вирішена лише за умови багатовекторних зусиль (і притому одночасних) у сферах виховання сім’ї, у школі; за умови виникнення нових традицій на побутовому рівні; за умови виникнення неурядових організацій, стимулюючих усю діяльність осіб та урядових організацій, причетних до збереження або руйнації навколишнього середовища.