Трансцендентність людської сутності як вимір особистісного в філософії

Г.Бокал, Київський Національний Університет ім. Т.Г.Шевченка

Акт філософського запитування є втіленням людської здатності до свідомої саморефлексії, яка здійснюється з метою досягнення граничної сфери розуміння оточуючої дійсності. Він завжди носить особистісний характер і є вчинком людської свідомості, для якої постає в якості самоочевидної проблемність людської дійсності. Філософствування є цілісним станом особистості, його дійсність не можна звести лише до об‘єктивного результату формування і вирішення тих чи інших проблем. Не дарма Ф.Ніцше визначив філософію як сповідь її творця, адже її здійснення має безпосередній зв‘язок з буттям завжди унікальної самосвідомості і її прагненням максимально наблизитись до граничних основ власного існування. Сутність філософії полягає передусім в здійсненні самого акту запитування, що є результатом специфічної світоглядної настанови, яка є необхідною умовою становлення філософського знання. Саме тому, здійснюючи спробу дати відповідь на питання: «що таке філософія?», дослідники повсякчасно наголошують на тому, що вивчення філософії є, перш за все, здобуттям навиків філософствування, або, інакше кажучи, усвідомленням дійсності власного існування, як проблеми. Лише за умов свідомої саморефлексії, що здатна вивести людське мислення за межі природньої поданості безпосереднього існування, предметом дослідження може виступити сам акт помислення і пізнання. Тому цілком правомірним є ствердження того, що будь-яка спроба дати відповідь на питання, чим є філософія, імпліцитно передбачає спробу пояснити сутність людської природи.

В багатьох філософських концепціях наскрізною темою дослідження присутнє протиставлення позачасової сутності людської свідомості і нездоланної мінливості, руйнації і неповторності емпіричного досвіду. Сила зникнення і забуття — це сила нездоланної дії часу, що зносить у минуле тимчасовість тут і теперішнього буття. Час сам по собі несе хаос і руйнацію. Тому, говорячи, про основу людської свідомості, яка дозволяє нам мислити світ в контексті його сутнісної єдності, оперувати загальними поняттями і супроводжувати будь-який акт сприйняття предмету, усвідомленням його необхідної співвіднесенності з незмінною і самототожною у часі інстанцією нашої самості, можемо стверджувати, що дещо людське має місце тою мірою, якою встановлюється зв‘язок з чимось надчасовим. Усвідомлення того, що в сфері емпіричного не існує нічого, що могло б розглядатися в якості незаперечного грунту для існування людини в усій повноті її сутнісних ознак, станів і проявів, дозволяє говорити про трансцендентну сутність людської здатності усвідомлювати, мислити і пам‘ятати.