Трансцендентний вимір буття людини та його сучасні інтерпретації

В.Лях, Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України

Трансцендентальний вимір буття людини з початку зародження філософії завжди перебував в центрі філософської проблематики. Вже в творах Платона стверджується, що справжнє покликання душі полягає у «спілкуванні з божественним, чистим і єдиноподібним». Скорбота, радощі та інші тілесні і психічні потяги прив’язують душу до більш низьких рівнів людського існування, а тому не дозволяють душі проявити притаманний їй трансцендентний вимір. Майже аналогічну точку зору подибуємо у філософській концепції Б.Спінози, коли він оцінював пристрасті, чуттєві потяги й афекти як форму рабства людини, а дух, що піднімається до осягнення необхідності самодостатньої субстанції, як проявлення свободи людини. Для середньовічної філософії проблема обгрунтування трансценденції не складала особливих труднощів, оскільки пізнання Бога й зв’язок людської душі з Богом однозначно тлумачилися як вираз трансцендентного виміру людини.

З плином часу, в міру того, як зростала загальна тенденція до секулярізації суспільного життя, проблема трансценденції людського буття не тільки втратила свою самоочевидність, але й в деяких філософських дослідженнях була замінена різними варіантами позитивістсько-редукціоністських інтерпретацій феномену людського існування. Так, в ХХ столітті досить міцні позиції утримують такі течії, як психоаналіз (що бере свій початок ще з часів З.Фрейда), необіхевіоризм (в особі Б.Ф.Скіннера) та соціобіологія (Е.О.Вілсон, Ч.Ламсден та ін.), в яких стверджується можливість пояснити будь-який порух людської душі (яким би високим смислом і ціннісним виміром він не мотивувався за допомогою чинників нижчого порядку. Зокрема, як приклад наведемо висловлювання Б.Ф.Скіннера про те, що «свобода і достойність людини — це ілюзорні поняття, сформовані у нас літературою та хибними філософськими вченнями, насправді ж це — ознака емоційної неврівноваженості».

Концепція «радикального гуманізму» Е.Фромма враховує вже соціально-об’єктивну зумовленість людини і формування у неї певного соціального характеру. Особистості капіталістичного світу з її «ринковим характером» притаманна певна егоїстична орієнтація: орієнтація на володіння, прагнення «мати». Радикальний гуманізм Фромма полягає у вимозі докорінно змінити внутрішню природу людини, що виражається в переході від домінуючої установки на «володіння» до наступної установки на «буття».

Слід зазначити, що запропонована Е.Фроммом зміна орієнтації «мати» на «бути» перегукується з фундаментальним розрізненням, яке проводиться в екзистенціалізмі між «справжнім» і «несправжнім» буттям, між орієнтацією на саморозкриття і орієнтацією на соціальний статус і кар’єру. Індустріальне суспільство і ринкова економіка формують «соціальний характер», наслідком чого є існування поза тими стереотипами, що їх пропонує людині суспільство. Тому орієнтація на самовираз і самореалізацію суперечить вимогам суспільного життя, і, отже, щоб бути самим собою, людина має виявити здатність протистояти вимогам світу, виявити «мужність бути» (П.Тілліх). Особливість існування людини в індустріальному суспільстві полягає в тому, що її залежність від соціально-економічної системи майже абсолютна. Щодо цього дуже влучний вираз запропонував Г.Маркузе: «одновимірна людина». Тобто увесь спектр світовідношення людини звужується до одного виміру. Людина як особистість деградує. (До речі, Г.Маркузе теж пропонує антисуспільний акт для самореалізації людини: «Велику Відмову» стосовно соціального середовища). Тому можливість для самовияву людини виступає як антисуспільна діяльність. Відповідно, все, що несло на собі відбиток соціальності, зовнішньої зумовленості, оцінювалося як негативне, зате до «позитивних» якостей зараховувались будь-які прояви людської «самості», різні форми вільного самовиразу. Однак при цьому виявилися змішані два типи свободи: «свобода від» різних соціально-економічних, організаційних, ідеологічних, ідейно-теоретичних залежностей тощо та «свобода для» розвитку особистості, що передбачає вияв її суто людських інтенційних актів. Вивільнення цієї тенденції, її розблокування, звільнення від різного роду психічних захистів та деформацій, пов’язаних з дією соціальних чинників, дає можливість людині вільно розвиватися в напрямі, що внутрішньо притаманний людському організму. Це прагнення може бути блоковане різними формами психічних захистів, воно може приховуватися під різними масками, його усвідомлення не є очевидним, але якщо людина довірилася «самоактуалізації», то вона, зрештою, перебудовує свою особистість і своє ставлення до життя. Як наслідок, реалізується ідея повноцінного буття, тобто має місце «добре жит­тя» (К.Роджерс). Як зазначав К. Роджерс, «добре життя з точки зору мого досві­ду — це процес руху по шляху, обраному людським організмом, коли він внутрішньо вільний розвиватися в будь-якому напрямі, причому якості цього напряму мають певну узагальненість».

Ознаки цього «доброго життя» як процесу полягають у тому, що у людини зростає відкритість до досвіду, прагнення жити теперішнім («тут і тепер»), довіра до свого організму. Відкритість досвіду означає, що в людині відсутня та захисна реакція, яка блокує той досвід, який не відповідає існуючому в індивіда уявленню про самого себе або про себе у стосунках з навколишнім світом. Завдяки тому, що людина відкрита своєму досвіду, будь-який стимул, що йде від організму або зовнішнього світу, безпосередньо переживається індивідом. Людина «живе» цим досвідом. Оскільки останній повністю піддається усвідомленню, то відпадає потреба в захисних механізмах підсвідомості.

Друга ознака «доброго життя» — прагнення жити теперішнім — пов’язана з прагненням людини жити повнокровно в кожен момент свого існування. Це означає відсутність стереотипів попередньої організації, структурованості стосовно досвіду. «Замість цього маємо максимум адаптації, знаходження структури в досвіді, плинна, мінлива організація «Я» і особистості» Перевага такого ставлення до життя і навколишньої дійсності полягає в тому, що люди, зорієнтовані подібним чином, відзначаються здатністю безпосередньо, адекватно сприймати те, що відбувається саме зараз, і в цьому сьогоденні (тут і тепер) вони виявляють будь-яку структуру, яка в ньому може бути закладена. Третя ознака людини, що перебуває в процесі доброго життя, виявляється у зростаючій довірі до свого організму як до засобу найкращої поведінки в будь-якій ситуації. Йдеться про те, що люди, максимально відкриті досвіду, з’ясовують, що, якщо вони «відчувають правильність» своїх вчинків, то це є надійним орієнтиром їхньої поведінки. Виявляється, що організм мовби сам «знає», якою має бути поведінка людини в даній конкретній ситуації. Така відкрита, вільна людина повністю втягнута в процес буття і мовби «стає сама собою». «Вона стає все більш повно функціонуючим організмом і більш досконало функціонуючою людиною, оскільки повністю усвідомлює себе, і це усвідомлення пронизує її переживання від початку і до кінця».

Саме тут деякі настанови «гуманістичної психології» заслуговують на увагу. Зокрема, К.Роджерс вважає, що «єдину можливість встигати за калейдоскопом змін у світі дає людині по-справжньому творча адаптація». Більше того, на його думку, «якщо окремі індивіди, групи людей і цілі нації не зможуть уявити, придумати і творчо переглянути, як по-новому підійти до цих складних змін, то ми загинемо. Отже, завдання людства полягає в тому, щоб винахідливо, оригінально адаптуватися до навколишнього світу з такою ж швидкістю, з якою він сам змінюється.

Таким чином, з одного боку, майбутня виробнича система потребує все більш індивідуалізованих працівників, а з іншого — людина одержує могутні технічні засоби для формування складного, непересічного самообразу особистості, відповідно до своєї власної унікальності, тобто самовияв, самореалізація, самоактуалізація стануть не лише бажаними, але й соціально санкціонованими. Або інакше: проблема суміщення індивідуально мотивованої дії і соціально зумовленої поведінки не є такою вже нерозв’язаною, і отже, можна сподіватися на те, що «творча адаптація» індивіда стане основою modus vivendi людського буття.