Творчість і образ художника в перехідні періоди життя суспільства

М.М. Лапаєва, Національний університет ім.Тараса Шевченка

Творчість і мистецтво &#151, особливі явища в житті людства, адже це один із засобів інституціоналізації того особистісного змісту, розвиток якого суспільне життя стримує або ж не допускає. Саме в перехідні епохи в мистецтві з‘являється те, що згодом стає традиційним.

Поява циклічної парадигми дослідження історичного часу наприкінці ХІХ століття стала реакцією на те, що люди почали усвідомлювати свій час як перехідний. В цьому напрямку розвивається думка О.Шпенглера, А.Тойнбі, П.Сорокіна, Е.Тофлера, Ф.Ніцше. Саме циклічна парадигма, на відміну від еволюційної, котра виключає такі явища як перехід та мутація, допускає повернення до попередніх станів, що яскраво демонструє історія мистецтва на прикладі частої реабілітації готики.

З точки зору біфуркаційної парадигми перехідна епоха &#151, це час найбільших творчих спалахів, необхідних для подальшого розвитку. Однак тут феномен переходу значно гіпертрофується, оскільки найцікавіше в процесах розвитку належить лише так званим &#171,біфуркаційним точкам&#187, в розвитку культури.

Особливістю перехідних епох є такі явища, як культ творчості та активізація особистості маргінального типу. Власне, в критичні моменти розвитку суспільства митець виступає в образі спасителя (А.Тойнбі), котрий руйнує старі і творить нові світи.

У ХХ столітті розгортається небачений протягом останніх століть культ творчості та культурний синтез як основа виникнення принципово нової культури, формування якої демонструє повернення в історії до попереднього циклу. Це повернення несе з собою реабілітацію тих маргінальних утворень, котрі в попередньому циклі не мали вирішального значення.

В періоди культурних та соціальних потрясінь мистецтво відокремлюється від культури, що сприймається в цей час неактуальною. Митці першими усвідомлюють, що оновлення можливе лише після катастрофи &#151, цим пояснюється той руйнівний пафос, котрий утверджує мистецтво кінця ХІХ &#151, ХХ століть. Якщо ж суспільство не готове до змін, тоді художник постає вигнанцем, дисидентом чи маргіналом.

Особливість перехідної епохи полягає в тому, що вона не тільки підкреслює самотність митця, що опинився між двома епохами і культурами, але й здатна змінити його статус ще за життя.

В період переходу спостерігається зростання картин світу, носіями яких виступають різні субкультури суспільства. Цей процес породив феномен &#171,масової культури&#187,. Для підтримки чи зміни національної картини світу популярну культуру часто використовують владні структури (часто субкультури виникають, розвиваються і відходять разом з політичними епохами).

Значну роль в розвитку культури ХХ століття відіграла зміна місця і ролі технічних засобів. З діяльності, де виробник був творцем, духовна культура перетворилась на &#171,індустрію масової свідомості&#187,. Новою реальністю став колективний характер творчості і орієнтація на масову аудиторію.

Рівнозначність авторської та глядацької поведінки в творчому процесі, поява різноманітних колективних видів творчості викликали у 1980 &#151, 1990-х роках минулого століття справжню дискусію про &#171,смерть автора&#187,. Разом з тим бути митцем стало сьогодні престижною професією.

Зміна людських технологічних та символічних ландшафтів провокують нові культурні формації та модальності, однак, саме розгляд мистецтва і образу творця перехідних епох як зміни домінуючої картини світу дозволяють пояснити трансформації в художньому житті, уникаючи таких визначень як криза чи &#171,смерть мистецтва&#187,.