Творчість людини — самоактуалізація чи самостворення?

І.Фещенко, Академія муніципального управління, Київ

Мистецтво здавна було тісно пов’язане з релігією, воно втілювало в прекрасні форми музики, поезії тощо пошуки істини, сенсу життя, шляхів єднання себе з Вищим, з тим, що існувало завжди і ніколи не вмирає. Якщо згадати давню Індію з її Ведами, Упанішадами, Бхагават-Гітою, ми бачимо тут яскраві приклади того, як творець майже розчиняється у власному творі. Бхагават-Гіта або «Пісня Господня» — один з величезних творів релігійної поезії всіх часів та народів. Але ми фактично не знаємо його творця, не знаємо точно, коли і при яких обставинах з’явився цей твір. І це логічно випливає зі світогляду творця, чия творчість не може існувати у відриві від його шляху до Істини, до Бога. Як точно і образно висловлює цю ідею С.М.Булгаков: «В богослужебному чині... нема місця для особистої творчості як такої, тут володарює надособиста сила священнодійства. Подібно до того, як трагічна маска... приховує індивідуальне обличчя актора, а котурн змінює його постать, так і в богослужебному обряді священне убрання якби усуває індивідуальність священнослужителя, і діє, таким чином, не особа, а сан» (Булгаков С.Н. Свет Невечерний: Созерцания и умозрения.— М.: ООО «Издательство АСТ», Харьков: «Фолио», 2001.— 672 с.— С. 584).

&nbsp,

ОМ МАНИ ПАДМЕ ХУМ —

О жемчужина в лотосе сердца.

(Буддийская мантра — молитва).

&nbsp,

Лотос сердца раскрылся, пороки отторгнув.

И жемчужина в чаше — слезою восторга.

Как давно вдохновенье из сердца исторгло:

— ОМ МАНИ ПАДМЕ ХУМ.

&nbsp,

Мантра — песня твоя, тот, чье имя забыто.

Мантра — след бытия, бытия, а не быта.

В мантре — сердце поэта с творением слито:

— ОМ МАНИ ПАДМЕ ХУМ.

&nbsp,

Он забыл о себе и с собой примирился.

Он, покорен судьбе, все отдав, разорился.

Он в твореньи своем без следа растворился:

— ОМ МАНИ ПАДМЕ ХУМ.

&nbsp,

Чтобы эти слова — исцелением муки,

Чтобы эти слова — точно теплые руки.

Утешая, врачуя, сливаются звуки:

— ОМ МАНИ ПАДМЕ ХУМ

&nbsp,

(Ирина Фещенко-Скворцова. Чаша. Стихи. Изд. дом Д. Бураго.— К.: 1999.— 84 с.— С. 17).

В наш час відкритого прагматизму та егоцентризму важко уявити собі подібне сприйняття творцем власної творчості. Більшість творчих людей образить навіть думка про те, щоб втратити себе, власну індивідуальність, стати знаряддям в чиїхось руках, розчинитися в чомусь Вищому. Подібні роздуми і зараз призводять до негативного ставлення деяких творчих особистостей до релігійних поглядів, особливо східних (буддизму).

В сучасній психології набуває все більшої популярності концепція само­актуалізації творчої особистості А. Маслоу. Маслоу охарактеризував само­актуалізацію як бажання людини стати саме тим, ким вона може стати, досягти повного використання власних талантів, здібностей та потенціалу особистості. Само­актуалізуватися – це досягти вершини власного потенціалу. Маслоу називає ряд причин, завдяки яким менш ніж 1% всього населення досягає само­актуалізації. Серед них те, що людина не бачить власного потенціалу, не розуміє користі самовдосконалення, сумнівається у власних здібностях, навіть боїться їх. Часто заважають несприятливі умови оточуючого суспільства (стереотипи тощо). Остання перешкода для самоактуалізації особистості — те, що процес росту вимагає постійної готовності ризикувати, помилятися, відмовлятися від старих звичок, вимагає мужності, відкритості новим ідеям та досвіду.

Не треба доводити думку, що в сучасній Україні поки, на жаль, умови для самоактуалізації творчої особистості дуже несприятливі. Мова йде не про самоактуалізацію, а про виживання. Ми розуміємо, як часто зараз людина шукає не такої роботи, яка б сприяла виявленню її здібностей, а такої, яка б дала можливість існувати їй та її родині. Можна згадати оповідання А.П.Чехова, герой якого, інженер, раптово знаходить в собі яскраві здібності до малювання, але уявивши собі незавидне життя митця, радіє, що не знайшов цей талант раніше (А.П.Чехов. Открытие. Соч. ІV., ОГИЗ, М, 1946. — 666 с. — С. 502—505).

Але спробуємо уявити собі, що Україна вже подолала труднощі та наблизилася до світового рівня суспільного життя. Чи не існує певне протиріччя між вимогою самоактуалізації особистості та необхідністю її самостворення, про яке, до речі, так багато писав в свій час А.П.Чехов?

На мій погляд, саме це протиріччя розкриває Г.Гурджієв (Г.Гурджиев. Беседы Вельзевула со своим внуком. — Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. — 1024 с. — С. 339—401). На думку автора, саме мистецтво сприяло перетворенню землян з частинок божественної суті на так зване живе м’ясо. Він розповідає легенду про мешканців Вавілону, які вкладали в твори мистецтва знання, щоб передати їх наступним поколінням. Але потім митці позбавилися божественного імпульсу совісті та придбали замість нього потребу викликати в інших імпульс подиву по відношенню до них, їхніх творів. В наслідок чого виникає злоба, обурення, якщо оточуючі не зовсім задовольняють їхню гординю, марнолюбство.

В тому і полягає головна причина кризи сучасного нам мистецтва, що воно перестає бути простором дійсної творчості, зводиться до творчості нових зображальних засобів, нової мови і форм вираження. Самовираження людей мистецтва часто стає самоствердженням за рахунок інших, на фоні їхнього, часом зовсім несправедливого, приниження. Найстрашнішим для митця стає звину­вачення в несамостійності, запозиченні в іншого авторитету. Я би назвала це непризнанням спадкоємності, єдності потоку думки в культурі людства. Так, на мою думку, бажання самоактуалізуватися будь-яким шляхом, майже за будь-яку ціну призводить до жорсткого протиріччя із справжнім самостворенням людиною власної особистості за вічними законами загальнолюдських цінностей: Істини, Добра, Краси… Не випадково така величезна творча постать, як Л.М.Толстой, наприкінці життя замислюється навіть про марність зробленого ним протягом життя в мистецтві. Твори митця повинні бути подвигом любові до людей, бути пронизані світлом цієї любові, «заражати» нею читачів, а інакше — навіщо вони створені? Єдність людства, любов до «іншого», не тільки до рідної або коханої людини, але до кожної людини, яка страждає, замислюється, сумує коло тебе — той стрижень, який повинен полягати в основі самоактуалізації та самостворення людиною себе в процесі власної творчості. Це спільна думка видатних сучасних філософів, психологів, філологів, педагогів. Забути про це для творчої людини — все одно, що продати своє первородство.

&nbsp,

А после

По стеклам зеркал

Неотвязное время стекло,

Попытки протеста

Глуша дребезжаньем трамвая.

«Бессмертная пошлость»

Глядится в пустое стекло,

Под маской морщин

Первородство свое узнавая.

&nbsp,

Желанных гостей

Баловали на вольных хлебах,

А в этой казарме

Живет ощущенье сиротства.

И не расхлебать

Ту, что жирной была и густой,

Когда-то казалась

Намного важней первородства.

&nbsp,

(Ирина Фещенко-Скворцова. Острей кристалла. Стихотворения. Эссе. — К., 2001. — 86 с. — С. 34).