Творчість в проекції сучасної етнології (Методологічна перспектива концепції М. Фуко)

Т.І. Орлова, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого

Новочасні наукові розвідки природи творчого процесу суттєво розширили його топологію, включили у його коло більшість складових духовно-практичної діяльності людини. Випрацювання категорійного апарату, здатного охопити усе розмаїття креативних факторів, є досить складним. До придатних для цього універсальних засобів можна віднести групу категорій етноетосу, зокрема, і категорію етноестетики. Перспективні ідеї для розкриття їх методологічної функції містяться у запропонованій М. Фуко концепції щодо місця етнології в епістомі сучасного наукового знання.  У монографії &#171,Слова і речі&#187, він доводить, що етнологічні категорії, поряд з ключовими поняттями лінгвістики та психоаналізу являють собою найбільш масштабні засоби розуміння культур, суспільного житя та його духовних форм. Адже вони охоплюють як свідомість, так і колективне позасвідоме, активно впливають на сферу мови, на діяльність носіїв культури, економічне життя суспільств. З поправкою на похибку у бік генералізації модних на той час теорій (психоаналізу та етнографії &#171,доісторичних&#187, суспільств), загальні характеристики етнологічної теорії Фуко є цілком придатними для оперативного використання у дослідницькій практиці.

Його ключова ідея полягає у тому, що етнологія, психоаналіз та лінгвістика посідають у системі знання, загальному просторі епістоми особливе місце, зумовлене специфікою їх об'єктів, їх функціональними і методологічними можливостями. Вони не замкнені у колі певного історичного часу, не обмежені емпіричними змістами, як конкретні науки, наприклад традиційна психологія, соціологія, аналіз літератур і міфів, ані історичною позитивністю суб'єкта, що їх сприймає. Етнологія, виявляючи специфічні форми кожної культури, своєрідності, у яких вона самовизначається й самозамикається, розташовує їх у вимірах, де проявляється співвідношення культур з найбільш широкими позитивностями: життям, працею, мовою.

Зіставляючи етнологію з психоаналізом, Фуко підкреслює її вихід не тільки за межі раціональност, але й свідомості взагалі, мобілізацію у сфері етнічній діяльності всіх можливостей психіки. На відміну від конкретних гуманітарних наук, котрі залишаються у просторі того, що доступно безпосередності уявлень, етнологія (як і психоаналіз) має перевершити цей етап, вийти за окреслені ним межі у повноту людського буття.  Відтворюючи багатовимірність дійсності, вона уникає антиномій та суперечностей, породжених нормами та правилами раціональності, намаганнями систематизувати знання. Але психоаналіз, що будується на щільних спостереженнях особистості, нездатний охопити усе поле колективних уявлень та простувати за його окрес. Натомість етнологічне дослідження дозволяє вийти на більш узагальнений рівень, розкрити свідомість цілого народу, етос нації.

Фуко відзначав, що у психологічній та філософській літературі вихід за  межі раціонального здебільшого кваліфікують як &#171,фрейдистську міфологію&#187,.  Дійсно, для знання, розташованого усередині кола свідомості, те, що розкриває можливості  психіки, які лежать поза нею, може здаватися лише імагінативним, міфологічним. Але якщо оглянути епістомологічний простір у цілому, стає очевидним, що усі образи, котрі здаються короткозорому погляду тільки уявою, ілюзією, в дійсності являють собою своєрідні форми людського буття, яким його відтворює сучасне мислення.

Ця думка знайшла підтвердження у соціальній психології, теоріях creen-культури, реклами тощо. Вона кореспондується з ідеєю Е. Гуссерля щодо &#171,життєвого світу&#187, людини, котрий вона створює і сприймає як об'єктивність. Цей світ виступає для неї як &#171,потік &#151, обрій&#187, сенсів і значень, висвітлених у промені певних ідей та інтенцій. Культурно-історичні реалії такого світу зовсім необов'язково є тотожніми об&#187,єктам наукового аналізу. Водночас вони можуть бути значно більш впливовими у житті етнічних соціумів, адже сенси предметів і явищ не просто являються, вони активно переживаються людьми.

Для естетичних феноменів художньої реальності значення цього положення етнології важко переоцінити: воно виводить на критерії мистецтвознавчих таксацій. Такі критерії передбачають врахування міри включення естетико-художніх феноменів у сферу етносоціального та етнокультурного життя. Ще у 30-ті роки ХХ ст. в роботах представників Пражської лінгвістичної школи  було запропоновано як критерій естетичної, навіть художньої приналежності артефакту, відповідна його  роль в соціокультурному процесі. Тим більше це стосується фольклору, народного мистецтва.

Фуко доводив, що етнологічна розвідка може успішно здійснюватися лише зсередини, за умови &#171,проникнення&#187, до практики, у яку залучені не тільки знання про людину, але й сама людина. Повною мірою це стосується категорій етноестетики. Вони виступають не тільки як поняття рівня раціонального осмислення, але і як носій емоцій, інтенцій, стимулів, навіть як регуляторний елемент життєдіяльності етнічних соціумів.

Філософ наголошував на максимальній масштабності етнологічного підходу. Він твердив, що подібно тому, як психоаналіз охоплює широку сферу несвідомого, етнологія, перебуваючи у просторі історичності, обіймає хронотоп етнічного буття в усьому його обсязі. Етнологічна наука має виходити за межі вивчення лише стародавніх традицій або народів, &#171,позбавлених історії&#187,  (розвідки К. Леві-Строса, інших представників школи структурної антропології), коли досліджуються переважно універсальні структурні інваріанти культур. Фуко вважав, що справжня етнологія можлива лише за умови розгляду ситуації, у яку одночасно залучена і етнічність конкретних регіонів, і &#171,...усіх тих, хто також міг би стати об'єктом етнології... Можливості етнології, &#151, пише він, &#151, лежать у власній історії  етносів, але у глибинному співвіднесені цієї історії з усякою історією, що дозволяє встановити зв&#187,язок з іншими культурами у площині теорії... Етнологія набуває своїх вимірів лише за історичне панування власного мислення та відносин, в які воно вступає з іншими культурами і з самим собою&#187,.

Таким чином, проблема історичності етнології дещо переісточується. Тепер йдеться не про те, щоб визначити за допомогою вживаних символічних систем, правил та канонів, вже обраних та закорінених функціональних норм, яка саме історична наявність властива для конкретної культури. Завдання етнологічного дослідження полягає у тому, щоб вловити саму основу творчого руху історичності, як він може проявитися у етносах.

Отже, етнологія набирає інших вимірів. Вона стає методологією, здатною розкрити ту історичну та регіональну специфічність, у межах якої конкретні гуманітарні науки набувають значущості у даній культурі, на її конкретно-історичному зрізі. Стосовно наук про мистецтво у цій функції виступає етноестетика.

Етнологія ставить питання не про саму людину, як воно розглядається в окремих науках, але про галузь, котра взагалі робить можливим знання про людину. Вона перетинає усе поле знання, намагаючись досягти найбільш далеких його меж. Масштаб об&#187,єкту і методологічний характер цієї області знань стосовно найширшого кола культурних проявів, за думкою Фуко,  дорівнює універсальності лінгвістичних моделей  національних мов. У колі сучасної епістоми, по відношенню до більш конкретних галузей  культурології,  надсистемність етнологічного знання може забезпечити мережу кореляції окремих досліджень, коригувати та уточнювати їх напрямки. Синтезуючий характер етнології визначає роль її категорій і у моделюванні творчого процесу, дозволяє доступитися до найскладнішх його проявів. Так, розвідки у сфері мистецької творчості, котра завжди у латентному чи відкритому вигляді спирається на грунт етнічності, здатні повно розкрити її масштаб і механізми тільки при врахуванні ролі у креативному акті  етноестетичних категорій.